Десята в низці духовних революцій, що стояли за падінням комуністичного режиму тридцять років тому.
«Співоча революція», яка почалася в прибалтійських державах Естонії, Латвії та Литви ще в 1987 році, в кінцевому підсумку привела до розпаду Радянського Союзу в 1991 році.
Подібно до співаків Йосафата, який вів армію Юди в битву (Друга Хроніки, 20), прибалти розгорнули «лагідну» пісенну зброю проти воєнізованих сил Радянського Союзу, щоб звільнитися від його комуністичної окупації. Естонський художник і активіст Хайнц Вальк вперше назвав події 1987 – 1991 років, що завершилися незалежністю, «Співочою революцією».
Прибалтійські держави були першими країнами, які успішно проголосили свою незалежність від Радянського Союзу і за якими згодом пішли ще дванадцять інших радянських республік.
Події почалися в лютому 1987 року, коли таємні плани з розробки фосфоритного родовища на північному сході Естонії потрапили на телебачення. Це викликало гнів естонців, які боялися як шкоди довкіллю від видобутку корисних копалин, так і подальшої ерозії їх культури через присутність завезених в країну російських шахтарів. З часу Другої світової війни в рамках цілеспрямованої політики русифікації Сталін переселив до Естонії понад 400 000 росіян – більше чверті всього населення країни. Це спонукало багатьох естонців вийти на вулиці на знак протесту, що автоматично призводило до ув’язнення, оскільки відбувалося до нової політики гласності Генерального секретаря Михайла Горбачова.
Основним висловленням протесту були пісенні фестивалі. Перший фестиваль пісні в Тарту, Естонія, відбувся ще у 1869 році в ознаменування п’ятдесятої річниці скасування кріпосного права. Пісенні фестивалі, що проводилися у радянський період, стали, за словами диригента Кайе Таннера, першим проявом естонської ідентичності: «Співаючи, ми підтримували життя в собі як нації. Без співу не було б Естонії. Свято пісні було одним з тих небагатьох місць, де ми, естонці, могли відчути себе єдиним цілим – не частиною Радянського Союзу, а частиною нашої власної нації».
Відродження
Лютеранська церква була головним джерелом естонських хорових традицій, одним з небагатьох способів, якими селяни могли виразити себе. Естонці стали лютеранами ще за життя Мартіна Лютера, коли країною правило німецьке дворянство. Селянські діти виховувалися на хоровому співі задовго до того, як почалися пісенні свята.
У сусідній державі на одному з найбільших в світі аматорських хорових і танцювальних заходів, на фестивалі латиської пісні й танцю, в співах так само висловлювалося прагнення відродити вільну Латвію. Латиші почали протестувати проти планів спорудження гідроелектростанції на річці Даугава, що, як вони боялися, завдасть шкоди навколишньому середовищу. Вони також виступили проти планів будівництва метро в Ризі, яке загрожувало культурній та історичній спадщини міста. 14 червня 1987 року, в річницю депортації 1941 року (коли радянська влада вислала десятки тисяч латвійських активістів і їх сімей в ГУЛАГ та на примусові поселення в Сибіру), чимало латишів поклали квіти до пам’ятника Свободи в Ризі, і цей акт часто називають початком латвійського національного пробудження.
На півдні, у Литві, приєднуючись до пісенних протестів, католицьке населення, яке переважало в країні, додало до свого співочого репертуару католицькі гімни. На одному з пісенних фестивалів на сцені несподівано з’явився дорадянський литовський триколірний прапор. Радянські чиновники, які спробували його конфіскувати, наштовхнулися на затяту солідарність хористів, які заблокували їм підступи до прапора.
Через свою власну політику гласності Горбачов також виявився заблокованим і неспроможним придушити хорові протести і вирази патріотизму. Перебуваючи під пильним оком світової громадськості, чи він міг вдатися до силових методів своїх попередників, щоб зупинити … спів?!
Радість, мужність, свобода
Співоча революція набула більшої сили в травні 1988 року на поп-фестивалі в Тарту, де лунали модернізовані хорові гімни, що критикували радянську тиранію. Наприкінці літа величезна сцена і звукова арка Талліннського співочого поля (див. фото) наповнилися патріотичними піснями, котрі підхопила і разом з виконавцями співала аудиторія, яка нараховувала щонайменше 100 000 осіб.
Це було передісторією до 600-кілометрового живого ланцюга, створеного естонцями, латишами і литовцями, які тримаючись за руки, з’єднали свої країни, утворивши Балтійський шлях серпня 1989 року, про який ми писали раніше. Прибалти висловили чіткий виклик Кремлю, зазначаючи, що радянська окупація була абсолютно незаконною, починаючи з пакту Молотова-Ріббентропа між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, підписаним рівно 50 років тому, 23 серпня 1939 р. Під час акції, в якій взяла участь четверта частина балтійського населення, люди співали пісень, яких вони вивчили на фестивалях.
Через сім місяців Литва першою серед радянських республік проголосила незалежність від Радянського Союзу. Естонія була наступною в серпні 1991 року. Невдовзі проголосила незалежність і Латвія. Радянські війська намагалися відновити контроль, вбиваючи мирних жителів і військовослужбовців. Міліція та волонтери побудували бетонні барикади і сформували живі щити навколо ключових об’єктів, таких як будівлі парламенту, мости та комунікаційні вежі. Зрештою радянські війська відступили. За кілька місяців сам Радянський Союз перестав існувати.
Звертаючись до присутніх на недавньому фестивалі пісні, нинішній президент Естонії Керсті Кальюлайд сказала: «Спів приносить естонцям радість. Спів дає естонцям мужність. Спів робить естонців вільними».
До наступного тижня,
