Для когось результати виборів у Британії, що відбулися в п’ятницю 13-го, стали страшним перетворенням комедії на трагедію, для когось – несподіваною відповіддю на молитву.
Одне можна сказати напевно. У наші дні в політиці все догори дригом, вона непередбачувана, вона непокоїть, призводить до розділень і заплутує.
Тому подякуйте Богові за здорові думки, висловлені в книжці, що вийшла під назвою “Чи є Бог популістом? Християнство, популізм і майбутнє Європи”. Ці думки допоможуть заспокоїти наші нерви, вгамувати емоції та очистити розум.
Норвезький християнський аналітичний центр Skaperkraft порадував нас своєчасною книжкою, в створенні якої брали участь експерти з усієї Європи: від всесвітньо відомих, таких як 93-річний Юрген Мольтман (Німеччина) і Нік Спенсер (Великобританія), до знаних тільки на місцевому рівні в Іспанії, Швеції та Словаччині.
За останнє десятиліття на континенті помітно зросла кількість посилань на християнство в європейській політиці, в основному з боку популістських політиків. Що відбувається? Як повинні реагувати християнські лідери? Що стоїть за глибоко вкоріненим невдоволенням, яке вимагає серйозних змін? Що призвело до ситуації, коли в третину європейських урядів (а їх тридцять три) входять популістські партії, які отримали 26,8% голосів європейських виборців у 2018 році?
Ця книжка має на меті спонукати християнських лідерів, політиків і європейців загалом до діалогів і бесід, а також підштовхнути християнських лідерів задуматися над тим, чому церкви не забезпечують потреби, які популісти, схоже, задовольняють своїми теревенями про християнську спадщину Європи.
З висоти пташиного польоту
Перший розділ пропонує погляд з висоти пташиного польоту на слизьку концепцію популізму, яку редактор Сьюзан Керр називає «двосічним мечем»: з одного боку заохочення до демократичної участі, як у русі за громадянські права в США на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, а з іншого – руйнування демократії, як у Венесуелі за президента Мадуро. Люк Бретертон наводить позитивні приклади раннього британського лейбористського руху та руху “Солідарність” у Польщі. Але коли популізм вимагає ототожнювати всіх людей з інтересами частини, і таким чином виключає інших, додає він, це стає анти-христичним.
Мольтман вважає, що коли націоналісти ставлять інтереси своїх людей на перше місце («наша країна перш за все»), вони заперечують рівність людства, що живе на спільній землі. Він каже, що християни повинні протистояти популізму з загальною солідарністю, оскільки церква є провіщенням вселенського Царства Божого і ніколи не може обмежуватися національною релігією.
Крістель Нгнамбі, який протягом 12 років представляв Європейський євангельський альянс у Брюсселі, пропонує запитати, чому популісти втратили довіру й авторитет в демократичних інститутах. Чому меншість європейців, що дедалі більше зростає, ставить під сумнів представницьку демократію? Популізм виявляє проблему, яка вимагає уваги, пише він. Нгнамбі зазначає, що популісти лівого чи правого спрямування погоджуються з важливістю релігійних общин для соціальної єдності. Деякі християни можуть бути залучені до популістського наративу, в якому іудейсько-християнську спадщину представлено як клей, що може вирішити проблему невстановленої ідентичності та загального відчуття загубленості. Проте, попереджає Нгнамбі, християнство, яке пропагується популістами, по суті своїй ідентитарне, позбавлене віри і духовності.
Інше євангеліє
Успіх цього іншого євангелія повинен викликати тривогу у християн: впродовж останніх років християнство згадувалося частіше в публічних політичних дебатах, аніж в дебатах з питань віри. В умовах нестабільності суспільства християнські лідери повинні прагнути пропонувати йому розумні підстави, закликати до солідарності та громадянської налаштованості, продовжує він, і показати, як приймати відмінності, зокрема представників інших етносів і релігій, та жити з ними.
Ульріх Шмідель описує, як німецький популізм використовує християнство як основу для отримання почуття приналежності, а не віри, в політиці ізоляції, яка заважає демократичній участі. Джоел Халлдорф розуміє шведський популізм як прагнення до зв’язків, реакцію на секуляризацію суспільства, яка позбавляє людей їхніх традицій, духовного горизонту і згуртованих громад. Однак християнство, зведене до ідеології, буде суперечити цінностям засновника, підсумовує Халлдорф. Церкви можуть запропонувати спілкування і дати відчуття приналежності, яких так прагнуть популістські рухи, там, де світська держава зазнає в цьому питанні поразки.
Інші розділи про Словаччину, Іспанію, Францію та Великобританію (мені б хотілося побачити розділи про Угорщину, Польщу та Італію) розкривають різноманіття рухів, обумовлених різним історичним минулим. У розділі Спенсера, який пояснює, чому Великобританія не створила сильну християнську популістську партію, незважаючи на вплив популізму на дебати про Brexit, робиться висновок про те, що найкращою відповіддю на християнський популізм є інтелектуальна теологічно грамотна присутність християн на публічних дебатах.
У заключному розділі редактор Сьюзан Керр і директор з досліджень Skaperkraft Øyvind Håbrekke визнають, що книжка не дає відповідей на всі питання, а скоріше спрямована на стимулювання реакцій у відповідь. Вони сподіваються, що відповідальні особи будуть поінформовані про важливість вирішення питань релігії в публічній сфері. І що церковні лідери, розуміючи, як і чому успішно проповідується це інше євангеліє, почнуть усувати причини невдоволення.
Бо, вважають вони, майбутнє Європи поставлено на карту.
До наступного тижня,
