Це остання з чотирьох публікацій про те, як була вкрадена історія України, і про важливість правдивих історичних наративів.
- Наступної суботи, 9 серпня, провідний український історик Ярослав Грицак розповість у «Шуманських бесідах» про те, як путінська версія історії Росії та України спотворює правду і вже призвела до страждання мільйонів і українців і росіян. Тривалий мир настане лише тоді, коли буде визнана правда.
- У неділю, 24 серпня, у 34-ту річницю Незалежності України, українські церкви і релігійні організації закликають релігійні спільноти всього світу приєднатися до них у молитві про справедливий мир. Президент Зеленський підтримує цю ініціативу, кульмінацією якої стане його виступ на Українському національному молитовному сніданку, що відбудеться наступного дня.
- На сайті https://prayforukraine.org.ua/ua ви знайдете ідеї щодо того, як відзначити цей день разом з мільйонами людей по всьому світу на знак солідарності з віруючими в Україні та Росії, які страждають від авторитарного гніту.
Ми просимо церкви та віруючих людей усього світу
приєднатися до нас у молитві за Україну
Боротьба України за історичний суверенітет
Історія – це не просто хроніки минулого, це поле битви тлумачень.
Для України боротьба за історичну правду є не просто академічною. Вона є екзистенційною. Пам’ять сама по собі є територією протистояння, де імперії борються за контроль не лише над кордонами, але й над наративами.
Якщо Сталін переписав минуле України, щоб заперечити її державність, то сучасна Україна провела останні три десятиліття, намагаючись відновити його. З моменту здобуття незалежності у 1991 році і до нинішньої війни, спричиненої повномасштабним вторгненням Росії у 2022 році, зусилля України, спрямовані на відновлення та утвердження своєї справжньої історії, стали чинами опору, зцілення та надії.
Падіння Радянського Союзу в 1991 році було не просто кінцем імперії. Це було розвіяння історичного туману. Вперше українці могли зазирнути в темні куточки свого минулого без цензури та страху. Були розсекречені архіви КДБ, які відкрили весь жах сталінського терору: Голодомор, політичні чистки, знищення інтелігенції та релігійні переслідування. Були розкопані масові поховання, які довго приховували. Ті, хто вижив і були змушені мовчати протягом десятиліть, нарешті змогли розповісти свої історії.
Це було не лише відкриття, яке мало значення для академічного середовища. Це був акт колективного психологічного звільнення. Українці нарешті змогли усвідомити свою травму – і таким чином почати зцілюватися. Довго приховувана правда стала знаряддям не розділення, а гідності.
Відновлення пам’яті
Пострадянський проект націєтворення в Україні був також проектом відновлення пам’яті. Школи переписали свої навчальні програми, включивши до них стерті сторінки національної історії: «Розстріляне відродження» 1930-х, опір Української повстанської армії під час і після Другої світової війни та жорстокість радянських репресій. Науковці з української діаспори зробили щедрий внесок у цю роботу, поділившись своїми дослідженнями, джерелами та особистими свідченнями.
У 2008 році в Києві відкрився музей Голодомор-геноциду, що стало важливим кроком у громадському увічненні пам’яті жертв Голодомору. По всій країні вулиці, колись названі на честь радянських генералів та ідеологів, були перейменовані на честь українських поетів, активістів та героїв. Радянські пам’ятники почали зносити – не з помсти, а в рамках розплати.
Це не була історична амнезія. Це була історична чесність. Для багатьох українців пам’ятати правду означало відновити свою суб’єктність, відмовитися від нав’язаних Москвою наративів і усвідомити ціну власного виживання.
У 2015 році Україна ухвалила масштабні закони про декомунізацію, які заборонили радянську символіку в громадських місцях, відкрили національні архіви та наклали заборону на заперечення Голодомору як геноциду. Було повалено понад тисячу пам’ятників Леніну. Документи, колись засекречені КДБ, стали доступними для кожного громадянина.
Ці кроки викликали суперечки. Деякі критики, особливо у східних регіонах, вбачали в них спроби анулювати спільну радянську спадщину. Але для більшості українців декомунізація полягала не в тому, щоб стерти минуле, а в тому, щоб осмислити його. Це була декларація того, що міфи, нав’язані іноземними правителями, більше не визначатимуть українську ідентичність. Правда не завжди була легкою, але вона була необхідною.
Відповідь Росії
Кремль відповів не самоаналізом, а агресією. Владімір Путін, сам колишній офіцер КДБ, почав створювати власний ревізіоністський наратив. Він публічно заявив, що Україна не є справжньою країною, що її кордони є штучними, і що її історія є частиною історії «великої росії».
Декомунізація була затаврована російською пропагандою як «нацифікація», а українська революція на Майдані 2014 року була подана як фашистський переворот, підтриманий Заходом. Ця дезінформаційна кампанія була спрямована не лише на громадську думку – вона стала ідеологічним підґрунтям для військового вторгнення. Росія виправдовувала анексію Криму та війну на Донбасі через викривлену історичну призму, зображуючи себе захисником спільного «руского міра»
У 2022 році, коли російські танки увійшли в Україну, Путін представив вторгнення як «рятувальну місію» – відновлення імперської єдності. Знову історія стала зброєю. Але цього разу Україна була готова чинити опір – не лише військом, але й правдою.
Сьогодні робота зі збереження пам’яті в Україні стала як ніколи актуальною і творчою. По всій країні успішно функціонують місцеві музеї, проводяться ходи пам’яті, реалізуються проєкти з історичних оповідей у цифровому форматі. У тих, хто пережив сталінський терор, беруть інтерв’ю для подкастів і шкільних проєктів. У церквах проходять виставки на тему духовної стійкості та знищення культури. Митці використовують мурали та музику, щоб розповісти історії, які довгий час були під забороною. Це не просто чини пам’яті, це чини суверенітету.
Освіта молоді має ключове значення. У цифрову епоху, наповнену російською дезінформацією, українські школи навчають учнів не лише того, що пам’ятати, але й як пам’ятати осмислено. Історична грамотність – це форма національної оборони. Коли історію спотворюють, щоб виправдати вторгнення, розповідати історичну правду стає моральним обов’язком.
Правда – це свобода
Вільний народ не може існувати без правди. Боротьба України за повернення своєї історії є засадничою. Бути суверенним означає володіти своєю історією. Відвойовуючи правду, Україна відвойовує не тільки минуле. Вона відвойовує майбутнє.
Історія не є нейтральною. Вона завжди формується тим, хто і для чого її розповідає. Для України розповідати власну історію є питанням справедливості, опору та виживання. А для світу історичний суверенітет України – це не просто внутрішня справа, це орієнтир для світу, який показує, що значить сміливо дивитися в обличчя імперії, відповідати на брехню правдою і казати: «Ми пам’ятаємо».
До наступного тижня,
