Безжальне вторгнення Росії в Україну поставило перед українськими християнами низку складних моральних питань.
Посередині восьмиденного візиту до України, який ми здійснюємо разом із нашими колегами Діком та Уллою Броувер з метою підбадьорити співробітників «Молодь з місією» та інших віруючих, Ромке та я усвідомлюємо, наскільки ми, європейці, завдячуємо жертвам, стійкості та відданості українців.
У розмовах із пасторами, богословами, істориками, військовими, капеланами, освітянами, родичами загиблих та «звичайними» вірянами ми чуємо, як українці борються з проблемами, що їх багато західних християн довгий час обговорювали лише на теоретичному рівні.
Чи повинні віруючі залишатися пацифістами, коли їхні міста зазнають бомбардувань? Коли для захисту родин і свободи потрібне застосування сили, який вигляд має вірність Христу? Як церкви повинні ставитися до політичної влади?
Інновації, почуття гумору, солідарність і непохитність допомогли народу вийти з жорстоких атак і лютої зими, не піддавшись страху і не зламавшись. Насправді Україна, перебуваючи під гнітом, стає світовим лідером у кількох сферах: військових інноваціях, електронному врядуванні, мобілізації громадян та стійкості суспільства. Україна не лише захищає себе — вона допомагає переосмислити, як народи виживають і пристосовуються до турбулентної політики 21 століття.
Найголовніше, що Україна стає своєрідною «лабораторією» етики для світової церкви. Одним із найвпливовіших учасників цієї дискусії є історик Ярослав Грицак (дивіться моє інтерв’ю з Ярославом тут). Його головна теза полягає в тому, що абсолютний пацифізм може виявитися морально безвідповідальним в умовах жорстокої тиранії.
Мир є найвищою метою будь-якого морального суспільства, стверджує Грицак. Але цей мир не слід плутати з пасивністю. Коли могутній агресор прагне знищити націю та стерти її ідентичність, відмова чинити опір може насправді сприяти ще більшій несправедливості.
Грицак розглядає цю війну не стільки як націоналістичну боротьбу, скільки як захист самого морального порядку. Він стверджує, що Україна чинить опір системі, побудованій на брехні, репресіях та імперському пануванні, очолюваній Володимиром Путіним. Якщо така агресія досягне своєї мети, це завдасть шкоди не лише Україні, а й підірве принцип, згідно з яким істина та свобода відіграють важливу роль у міжнародному житті.
Отже, Україна перебуває на передовій боротьби за душу Європи — і Заходу.
Жертовний захист
Питання вже не полягає лише в тому, «чи є насильство злом?». Тепер воно звучить так: «Яку відповідальність ми несемо перед тими, хто вразливий перед насильством?».
З цього погляду відмова захищати цивільне населення сама по собі може бути формою морального провалу. Суспільство, яке віддає своїх громадян на поталу жорстокості в ім’я моральної чистоти, ризикує перетворити мир на форму байдужості.
Ця думка знаходить глибокий відгук у серцях багатьох українських християн. Дотепер деякі протестантські громади мали пацифістські настрої, що було зумовлено впливом анабаптистських традицій та життям в умовах радянського мілітаризму. Однак реальність вторгнення змусила їх переглянути свої погляди.
Багато віруючих сьогодні розглядають військову службу як акт жертовного захисту, а не націоналістичної агресії, посилаючись на слова Ісуса з Євангелія від Івана 15:13: «Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх».
Проте більшість українських церков утримуються від засудження тих, хто залишається пацифістами. Натомість сформувався широкий моральний консенсус: одні християни захищають націю, служачи у війську, а інші — здійснюючи капеланське служіння, надаючи гуманітарну допомогу та опікуючись біженцями, вдовами та ветеранами. Обидві форми служіння розглядаються як прояви любові до ближнього.
Застережливий урок
Ця війна також утвердила у свідомості українських християн один із найважливіших принципів: церква ніколи не повинна ставати знаряддям політичної ідеології. Вони чудово розуміють, як релігійну риторику можна використати для виправдання імперських амбіцій. І Путін, і глава російської православної церкви, московський патріарх Кирило, подають російську війну як захист священної християнської цивілізації. Богослови у всьому світі — православні, католики та протестанти — застерігають від цього небезпечного поєднання націоналізму та віри, хай як воно виражається – чи то у вигляді «русского міра», чи американського християнського націоналізму.
Досвід України є застережливим уроком. Коли християнство ототожнюється з політичним проектом, воно втрачає свій пророчий голос. Замість того, щоб кидати виклик владі, воно її освячує.
Проте історія України несе в собі й послання надії. Церкви та християнські організації по всій країні стали осередками надзвичайної громадської діяльності. Віруючі організували притулки для біженців, надання психологічної підтримки, медичної та гуманітарної допомоги у величезних масштабах. Віра вийшла за межі особистої духовності й перетворилася на суспільну відповідальність.
Можливо, це найглибше розуміння, яке дає нам українська «лабораторія етики». Християнська віра — це не просто збереження моральної чистоти чи перемога в політичних суперечках. Це відповідальна любов у реальному світі, навіть коли вибір є болісним і неідеальним.
Зрештою, українські християни нагадують світовій церкві про важку істину. Мир — це не просто відсутність конфлікту. Це наявність справедливості, істини та захист вразливих верств населення.
Навіть у найбільш неспокійні часи.
До наступного тижня,
