Цього місяця виповнюється двадцять п’ять років з дня першої публікації «Щотижневого слова» у лютому 2001 року.
Коли цей проект з’явився вперше, Європа стояла на порозі нового тисячоліття, впевнена в інтеграції, розширюючись на схід, натхнена миром. Мало хто міг передбачити фінансовий колапс, хвилю популізму, пандемію та повернення на континент повномасштабної війни.
Протягом цих десятиліть щотижневі публікації були присвячені політичним, культурним і духовним процесам, а також глибинним тенденціям, що лежали в їхній основі. Ми прагнемо пробудити пам’ять, розбудити совість і оживити образне мислення, спираючись на історію, яка продовжує формувати Європу, хоча і залишається значною мірою ігнорованою.
У ті перші роки багато уваги приділялося питанням розширення та примирення. Бачення, сформульованне Робером Шуманом, — що Європа буде побудована завдяки конкретним актам солідарності — все ще формувало свідомість громадськості. Коли країни Центральної та Східної Європи приєдналися до Європейського Союзу в 2004 та 2007 роках, це сприймалося як зцілення історичного розриву. За цими угодами стояло щось давніше за Брюссель: переконання, що колишні вороги можуть стати сусідами, що примирення можливе і що так і повинно бути.
Це переконання не зародилося в Страсбурзі чи Люксембурзі. Воно постало з історії Ісуса — історії про самовіддану любов, про прощення ворогів, про примирення, досягнуте через жертву. Хрест і воскресіння сформували моральну традицію Європи. Навіть у секулярну епоху європейські ідеї про людську гідність, солідарність і надію несуть відбиток цієї історії.
- Фінансова криза 2008–2012 років викрила розбіжності всередині Союзу. Країни-боржники та країни-кредитори з підозрою дивилися одна на одну. У «Щоденному слові» ми поставили запитання: чи є Європа лише валютною угодою, чи моральною спільнотою. Мова милосердя та відповідальності, солідарності та справедливості слабо лунала в дебатах про жорстку економію та пакетів допомоги як засобів порятунку економіки. Совість Європи проходила випробування. Чи підтримають сильні слабких? Чи візьме гору взаємна відповідальність над національними інтересами?
- Міграційна криза 2015 року загострила цю проблему. Сотні тисяч людей, які втікали від війни – мусульмани, християни та інші – прибули до кордонів Європи. Гостинність конфліктувала зі страхом. Національна ідентичність конфліктувала з загальнолюдським співчуттям. У цих публікаціях ми неодноразово поверталися до історії про доброго самарянина, про чужинця, якого одні прийняли, а другі відкинули. У пам’яті Європи є монастирі, що надавали притулок, церкви, що ставали прихистком переслідуваним, і громади, сформовані вченням про те, що, приймаючи чужинця, людина зустрічає самого Христа. Однак ця пам’ять суперничає з іншими імпульсами: захисною реакцією, невдоволенням і культурною тривогою.
- Референдум щодо Brexit у 2016 році та більш потужний сплеск популізму показали більш глибоке розчарування. Довіра до еліт підірвалася. Наднаціональна співпраця була поставлена під сумнів. І знову майбутнє Європи залежало не тільки від економічних даних, а й від морального переосмислення. Європейський проект був задумом лідерів, таких як Шуман, після катастрофи, а пізніше його розвивали такі діячі, як Жак Делор, які відкрито говорили про «душу» Європи. Вони розуміли, що для миру потрібно більше, ніж ринки; для цього потрібне преображення серця — відгомін наголосу євангельского твердження, що зміни починаються зсередини.
- Роки пандемії ще більше обмежили Європу до найнеобхіднішого. Кордони закрилися. Церкви замовкли. На нас тиснули самотність і смертність. Проте по всьому континенту поширилися акти тихого служіння — медичні працівники ризикували собою, сусіди піклувалися про сусідів. У кризовій ситуації Європа знову відкрила для себе звички жертовної любові, глибоко вкорінені в її християнській спадщині, навіть якщо вони не визнавалися.
Друга віха
- Повномасштабне вторгнення Росії в Україну, яке відбулося чотири роки тому, зруйнувало ілюзії про те, що війна між державами на європейській землі є немислимою. З того часу «Щотижневе слово» приділяє постійну увагу стражданням і стійкості України. Світлини та кадри зруйнованих міст і переміщених сімей поставили Європу перед суворим моральним вибором. Якщо ідентичність Європи ґрунтується на гідності людини, то цю гідність необхідно захищати. Якщо пам’ять Європи включає обіцянку «Ніколи більше», то вона не повинна бути пустопорожнім гаслом.
Історія Ісуса — розп’ятого імперією, виправданого і засвідченого воскресінням — має велике значення в цей момент. Вона нагадує Європі, що страждання не є останнім словом, що несправедливість не має остаточної влади, що надія може витримати навіть бомбардування. Вона також закликає Європу до солідарності високою ціною, до того, щоб стояти на боці жертви та протистояти логіці панування.
Протягом двадцяти п’яти років у цих публікаціях простежувалися кілька тем: пам’ять, віра в суспільному житті, виховання молоді, справедливість і надія. В основі всіх них лежало переконання, що існування Європи не є випадковим. Її собори та університети, її правові традиції та соціальні рухи, її мова прав і обов’язків були глибоко сформовані євангельською історією.
Більш глибоке питання, на яке ми всі можемо допомогти відповісти, звучить так: чи запам’ятає Європа історію, яка її сформувала? Не як інструмент виключення чи ностальгічного консерватизму, а як живе джерело примирення, оновлення та надії.
Я мрію написати про третю віху, коли правда, гідність, любов і мир пануватимуть в Україні та за її межами.
Нехай прийде Царство Твоє! В Україні. В Росії. В Європі.
До наступного тижня,
