(Третя публікація з серії чотирьох, присвячених наполегливим зусиллям Росії сфальсифікувати історію України).
Якщо Голодомор – штучний голод 1932-33 років – був спробою Сталіна зламати тіло України, то його кампанія проти української культури, віри та мови була продуманою спробою знищити її дух.
Свідоме, систематичне стирання душі народу було чи не найпідступнішою формою насильства радянського режиму. Метою було не просто завоювати Україну, а переробити її за образом і подобою Москви, стерти будь-які сліди народу, чия історія, вірування і традиції стояли на шляху радянської імперської однотипності.
1920-ті роки розпочалися дуже обнадійливо. Україна, що ненадовго стала незалежною після Першої світової війни, пережила яскраве культурне відродження – рідкісний момент, коли радянська держава толерантно ставилася до національного самовираження. У цей короткий проміжок часу українська література, театр, кіно, музика та мистецтво розквітли. Але Сталін розглядав цей ренесанс не як культурний розквіт, а як політичну загрозу. Незалежна думка, зокрема виражена неросійськими мовами та наративами, була неприйнятною для режиму, одержимого централізованим контролем.
Заглушуючи голос, стираючи пам’ять
Репресії відбувалися з жорстокою швидкістю. Між 1933 і 1938 роками сотні найяскравіших умів України – поетів, драматургів, художників і науковців – стратили, ув’язнили або змусили замовкнути. Цей період став відомим як «Розстріляне відродження». Режим переслідував не лише окремих людей, але й саму ідею української ідентичності.
Серед численних жертв були сотні сліпих співців – кобзарів, які отримали свою назву від багатострунного інструменту кобза, на якому вони грали, як на поставленій вертикально цитрі. Кобзарі зберігали і поширювали історичну пам’ять народу за допомогою музики і пісень, мандруючи від міста до міста, від села до села. Як і Путін, Сталін хотів нав’язати російську культуру всім пригнобленим етнічним народам Російської імперії. Але кобзарі були «невиправним націоналістичним елементом», який нагадував людям про їхню історію, котра не відповідала наративу влади.
У грудні 1930 року був скликаний з’їзд народних співаків радянської України, який зібрав у Харківському оперному театрі понад 300 кобзарів. Під приводом поїздки до Москви на з’їзд народних співаків СРСР їх усіх посадили у вагони поїзда, який, як виявилося, мав відвезти їх до узлісся. Там їх вишикували вздовж свіжовикопаних траншей і розстріляли.
На їхньому місці з’явилася нав’язана згори порожня радянська культура: російська за мовою, соціалістична за змістом і позбавлена будь-якої регіональної чи етнічної самобутності. Народні традиції придушувалися, місцеві видання закривалися, а мистецьке самовираження зводилося до пропаганди. Культурний ландшафт України був зрівняний до сірої радянської одноманітності.
Не менш руйнівним був наступ на релігійне життя в Україні. Сталін розумів, що віра може запропонувати паралельне джерело морального авторитету і згуртованості суспільства, яке він не може контролювати. В Україні, де Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) були глибоко вплетені в тканину національного життя, це було особливо небезпечно.
У 1946 році Сталін організував фіктивний «синод» у Львові, насильно «приєднавши» УГКЦ до Російської Православної Церкви – крок, здійснений за підтримки спецслужб і під примусом. Тисячі єпископів, священиків і мирян, які чинили опір, були ув’язнені, піддані тортурам або вбиті. УАПЦ, яка символізувала українську церковну незалежність, була повністю знищена.
Церкви були зруйновані або переобладнані під музеї атеїзму. Релігійна освіта була заборонена. Віра стала караним злочином. Послання Сталіна було чітким: вірним треба бути не Богові, а партії. Хрест був замінений на червону зірку, а публічна побожність – на ідеологічний конформізм.
Культурна окупація
Мова – це не просто інструмент комунікації, це сховище пам’яті, ідентичності, належності. Таким чином, наступ Сталіна на українську мову був ще одним фронтом у його кампанії зі знищення душі нації. Україномовні школи були закриті, підручники переписані або знищені, а українська мова витіснена з суспільного життя. Навіть у так званій Українській Радянській Соціалістичній Республіці мовою уряду, престижу та можливостей була російська. Щоб досягти успіху, щоб вижити, українці мали стати менш собою.
Ця мовна колонізація була непомітною, але потужною. Дітей вчили сприймати рідну мову як відсталу. Українські історичні оповіді були замінені радянськими міфами. Сама історія була переписана, а постаті українських діячів або вилучені, або перероблені на регіональні примітки до російської величі.
Стирання пам’яті не закінчилося стратами та засланнями. Сталінський режим прагнув колонізувати саму пам’ять. Міста перейменовували, стираючи історичні згадки та замінюючи їх радянськими образами. Традиційні свята були оголошені поза законом і замінені на комуністичні. Шкільні підручники звеличували російських царів і полководців, тоді як українських героїв паплюжили або ігнорували.
Це була не просто культурна цензура – це була культурна заміна. Сталін не просто хотів змусити Україну замовкнути, він хотів зробити так, щоб майбутні покоління взагалі ніколи не почули її голосу.
Але навіть під цим задушливим тягарем душа України відмовлялася вмирати. Віра пішла в підпілля. Спецслужби не могли припинити богослужіння на лісових галявинах чи на кухнях при свічках. Заборонені книги і заборонені молитви передавалися з рук в руки у вигляді «самвидаву». Діаспора зберігала те, що було втрачено на батьківщині – видавала в еміграції заборонену літературу, записувала народні пісні, плекала національну пам’ять.
Ця стійкість не може не вражати. Незважаючи на десятиліття спроб знищення, українські церкви, мови та форми культурного самовираження не лише вижили – вони відродилися. Собори, які колись використовувалися як зерносховища, були повторно освячені. Поетів, колись заборонених, тепер вивчають у школах. Українська мова знову стала мовою суспільного життя, літератури та опору.
Страждання і виживання
Історія України за часів Сталіна – це не лише історія страждань, але й історія дивовижного виживання. Культурне та релігійне знищення, яке намагався здійснити радянський режим, було жорстоким, але зрештою провалилося.
Сьогодні, коли Україна стикається з черговим імперським нападом – цього разу з боку путінського Кремля – ми бачимо, що битва за душу нації триває. За часів як царського, так і радянського гніту українські християни часто виступали як моральні свідки. Через таких поетів, як Тарас Шевченко, єпископів-мучеників чи пасторів, ув’язнених за віру, християнські переконання підживлювали спротив, що ґрунтувався не на ненависті, а на правді та справедливості.
Християнська віра не дає національним травмам закостеніти в ненависті. Церковні лідери, такі як Патріарх Святослав Шевчук (УГКЦ) та Митрополит Епіфаній (ПЦУ), представлені минулого тижня на Глобальній міжконфесійній онлайн-зустрічі (Global Interfaith online meeting), закликають до справедливості, але також до духовного зцілення, правди і можливості примирення – хоча і не без покаяння.
Війна парадоксальним чином спричинила духовне пробудження в Україні. Відвідуваність церков зросла, Біблії користуються великим попитом, люди шукають глибшого сенсу, часто звертаючись до релігійних спільнот за підтримкою, зціленням і належністю. В умовах війни, коли Росія намагається стерти українську ідентичність, християнство допомагає українцям згадати, хто вони є – і чиї вони.
Це відрізняє духовну позицію України від імперського богослов’я російської православної церкви (московського патріархату), яке освячує війну, загарбництво і російську вищість.
Українські християни не ізольовані. Війна пробудила глобальний екуменічний рух солідарності, в якому церкви по всій Європі, Північній Америці та за її межами бачать боротьбу України як випробування віри, свободи та істини. Молитовні чування, гуманітарна допомога, богословські заяви та публічне поборництво – все це є проявами солідарності, спонуканої вірою.
Наступного тижня я розповім про те, як ми можемо продемонструвати цю солідарність – з особливим акцентом на неділю, 24 серпня, День незалежності України, в рамках Всесвітнього дня солідарності з українським народом в усьому світі.
До наступного тижня,
