Минулої неділі о 4:30 ранку мій глибокий сон грубо порушили гудки автомобілів.
Напівсонний, я розсунув штори і побачив колону машин з сирійськими прапорами, що рухалася через центр Амстердама. Вочевидь, у Дамаску сталося щось драматичне.
Швидко переглянувши новини на мобільному телефоні, я дізнався, що поки я спав, сирійський диктатор Башар Асад втік з країни. А це означає величезні зміни та наслідки. Не лише для мільйонів сирійців, які тепер вільні від його деспотичного режиму. Не лише для мільйонів сирійців, які протягом останніх десятиліть правління Асада були змушені тікати зі своєї батьківщини. Але також і для глобального геополітичного балансу. Про те, що чекає на всіх сирійців у найближчому майбутньому, говорити ще зарано, але зараз сирійці у всьому світі раді, що позбулися свого диктатора.
Кадри радісних юрм на вулицях та виснажених в’язнів викликали у мене спогади про фільми та фотографії, що з’явилися після краху нацистського тероризму в 1945 році. Зараз, як і тоді, ейфорія змішується з жахом від викриття грубих порушень прав людини під владою безжального диктатора.
Тоді, майже вісімдесят років тому, ці кадри викликали в усьому світі рішучість не допустити повторення подібної несправедливості в таких масштабах. Лідери Європи, Америки та інших частин світу почали спільно працювати над створенням нового світового порядку на руїнах Другої світової війни. Наріжним каменем цього порядку мало стати визнання непорушності та невід’ємності прав людини як основи миру та справедливості у світі.
Непомічена
Минулої середи, коли з’явилися нові викриття моторошної реальності сумнозвісних в’язниць Асада, День прав людини мав би бути в центрі уваги повсюдно. На жаль, ця річниця одного з найбільш революційних глобальних зобов’язань у світі залишилася майже непоміченою, її затьмарили заголовки екстрених новин.
Адже саме 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй проголосила в Парижі Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ), яка закріпила невід’ємні права для всіх – незалежно від раси, кольору шкіри, релігії, статі, мови, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового чи іншого статусу.
Безумовно, ця віха заслуговує на визнання, підтримку і заохочення з боку християн усього світу. На жаль, деякі християни відчувають неприязнь до «прав людини», вважаючи, що їх присвоїла ідеологія «воук». Дійсно, Римо-католицька церква навіть піддала анафемі концепцію «прав людини» за Папи Пія IX у відповідь на антицерковну політику Французької революції та її Декларацію прав людини.
Проте сама концепція прав людини має біблійне походження, що ґрунтується на розумінні того, що кожна людина створена за образом і подобою Божою, а отже, має гідність і святість. Кожна стаття Декларації може бути підкріплена Святим Письмом. Без біблійного підґрунтя немає підстав для прав людини. Якщо людина є лише кінцевим продуктом суто матеріалістичного, випадкового процесу еволюції, що сприяє виживанню найсильніших, то хто може обґрунтувати «право» на захист слабких і вразливих?
«Християнські сили»
Саме існування ЗДПЛ є плодом зусиль небайдужих християн, католиків, православних і протестантів, без ініціативи яких жодна комісія ООН не була б створена для розробки такого документу. Під впливом французького католицького філософа Жака Марітена, одного з розробників Загальної декларації прав людини та наставника Папи Павла VI, Католицька Церква врешті-решт підтримала справу прав людини під час Другого Ватиканського собору в 1960-х роках.
Іншим автором документа був ліванський православний богослов, академік, дипломат, філософ і політик Чарльз Малік (з його сином Хабібом я мав бесіду два роки тому). Запитуючи себе, «звідки походять права людини?», Малік-старший риторично запитував, чи надані вони державою або ООН; чи вони належать до суті людського буття (невід’ємні), а отже, ґрунтуються на Вищій Істоті, яка, «будучи Господом історії, може гарантувати їхній сенс і стабільність?».
Видатні нехристияни також допомагали розробляти декларацію, серед них французький юрист-єврей, китайський філософ, індійська феміністка, чилійський соціаліст, італійський ліберал, агностик Олдос Хакслі та Махатма Ганді. Проте державний секретар США Джон Форстер Даллес вважав, що «християнські сили» були першочергово відповідальні за те, щоб наділити Статут ООН «душею» у вигляді зобов’язань із дотримання прав людини.
Коріння прав людини насправді сягає набагато далі доби Просвітництва, до християнських традицій меншин, серед яких були з меноніти і баптисти, які одними з перших сформулювали ідею свободи віросповідання та совісті.
Права людини залишаються наріжним каменем міжнародного порядку, якому сьогодні кидають виклик автократи і антидемократи на кшталт Путіна, який не переймається життям 700 000 росіян та їхніх родин, зруйнованих через його власні імперські амбіції. Не кажучи вже про життя мільйонів українців.
Як би ми хотіли, щоб нас розбудили звуки клаксонів, що сповіщають про падіння цього тирана!
До наступного тижня,
