Понад двадцять років тому одну з перших статей для «Щотижневого слова» (Weekly word) я написав з Пермі – найбільш східного міста Європи, розташованого в самому серці Росії.
У більшості людей ставлення до сьогоднішньої Росії, певна річ, негативне. Проте довгострокова трансформація цієї країни повинна залишатися пріоритетом для Божого народу.
Перм – мегаполіс, за чисельністю населення більший за Амстердам, побудований на берегах широкої звивистої річки Кама, за 1400 км на схід від Москви. Так звані Уральські гори, які, як я з подивом виявив, здебільшого є невисокою грядою пагорбів на сході, позначають кордон з Азією.
Таким чином, Перм була «воротами до Сибіру» для багатьох засланців, зокрема й Достоєвського, які почали тут свій шлях назустріч невідомій долі, шлях, що пролягав Сибірською дорогою на схід. Перм також була останнім містом, яке бачили в’язні, коли їх гнали на північ до десятків таборів, розкиданих по всій Пермській губернії. Дехто називав цю місцевість «сміттєзвалищем людства».
Таємниця огортала це місто, яке відкрили для іноземців лише за кілька років до мого приїзду. Навіть робітникам гігантського збройового заводу не дозволялося знати, що вони виробляють. Два десятиліття тому, а я підозрюю, що й сьогодні, тут виготовлялися космічні ракети, пускові ракетні установки та двигуни для літаків. Однак, незважаючи на розвиненість промисловості, цілі квартали зрубних дерев’яних будинків досі надають місту атмосферу «прикордоння».
Плацдарм
За два роки до мого приїзду до Пермі молоде подружжя неросійського походження почало служити в цьому місті, готуючи плацдарм для команд, які прямують на північ для роботи серед ув’язнених та створення громад у віддалених селах, а також для служіння серед татар, що живуть нижче по річці, і недосягнутих народів, таких як ханти-мансі за Уралом у Сибіру.
Я був там тоді з лекціями, що читав на першому в Уральському регіоні курсі учнівства, студентами якого були переважно росіяни і татари. Керувала школою дуже здібна українська дівчина, а моїм перекладачем була узбечка, одна з перших представників цієї нації, що приєдналися до нашої місії. Я усвідомлював, що цей курс закладає історичний фундамент для майбутнього примноження працівників у цьому великому і складному регіоні та за його межами.
Що ж сталося із мережею баз та курсів, відкритих за роки, що минули після падіння комунізму? Ал Акімофф, який об’їздив увесь колишній радянський світ більше, ніж будь-хто інший у нашій місії, підтримує щоденний зв’язок з нашими працівниками на пострадянському просторі.
Кілька місяців тому він писав про сотні тисяч молодих росіян, які тікали через усі можливі кордони, намагаючись уникнути мобілізації на «спецоперацію» в Україні. Багато наших працівників також були змушені залишити країну: одні вирушили до Європи, США та Бразилії, інші – до сусідніх країн Центральної Азії. Проте багато хто вирішив залишитися і продовжувати служіння в Росії. Незважаючи на кризу, протягом цих місяців у Росії тривали курси учнівства та євангелізаційна праця.
Нова територія
Цілому курсу та сорока співробітникам вдалося переїхати до сусіднього округу та продовжити процес навчання. Зараз вони проходять практику в найменш досягнутих Євангелієм країнах, серед яких Непал, Туреччина, а також країни Африки та Центральної Азії.
Ще один курс для корінних народів Арктики відправляє команди до неохоплених Євангелієм народів у тундрі. У цих командах зовсім немає іноземців, і Ал каже, що молодь з корінних народів Арктики освоює нові території, подорожуючи на снігоходах, знайомиться і налагоджує спілкування з віддаленими народами.
Життя команд-першопрохідців нелегке, нагадує Ал. Кілька років тому один з наших молодих лідерів в Арктиці був убитий ведмедем. Його дружина залишилась в місії і керує курсами учнівства та євангелізаційними практиками.
Коли ми молимося про мир і свободу для України, запитує Ал, чи можемо ми молитися про те саме для Росії? «Моліться, щоб вони були вивільнені для виконання свого призначення і реалізували свою мрію бути місіонерами».
До наступного тижня,
