Цього тижня за обіднім столом виникла розмова про те, як правильно говорити: «the Ukraine» чи просто «Ukraine».
Цей, здавалося би, безневинний означений артикль «the» засмучує багатьох українців, коли західні люди мимоволі додають його до назви України. І небезпідставно. Він відображає погляд на їхню країну, який заперечує її незалежність, суверенітет і легітимність. Це російський погляд, погляд Путіна.
Для багатьох західних людей наполягання українців не вживати «the» здається дещо прискіпливим. Зрештою, ми ж говоримо про Велику Британію, Сполучені Штати та Нідерланди «the United Kingdom, the United States, the Netherlands».
Але для українців це більше, ніж незначне питання граматики. Йдеться про те, чому Путін взагалі розпочав свою неправомірну «спеціальну військову операцію», і чому українці борються до останнього, щоб захистити своє право на існування як незалежної держави.
Путін не визнає, що Україна є легітимною, незалежною державою, окремою територією, відмінною від Росії. Він стверджує, що суверенітет України є історичною фікцією. Тому він, а разом з ним і більшість росіян, використовують російську конструкцію («на Україні» – прим. пер.), еквівалентну англійському «the Ukraine», яка говорить про те, що Україна є невизначеною, необмеженою територією, частиною більшого визначеного утворення – Росії.
Назва України походить від слов’янського слова, що означає «прикордонні землі». Офіційною назвою України в Радянському Союзі була «Українська Радянська Соціалістична Республіка». Це був прикордонний регіон у складі більшої політичної одиниці – СРСР. Коли йдеться про регіони в межах певної національної держави, ми чуємо «на Кавказі», «на Уралі», «на Донбасі». Таким чином, коли говорять «на Україні», то мають на увазі, що це все ще регіон Росії з аморфними кордонами.
Невиконане прохання
В офіційній декларації про незалежність, прийнятій Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки 24 серпня 1991 року, була проголошена назва нової держави – «Україна» – назва, що датується ще 12 століттям. Більшість українців у всіх регіонах держави підтримали цю декларацію на референдумі про незалежність 1 грудня того ж року. Наступного дня Борис Єльцин, президент Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, визнав незалежність України вслід за Польщею та Канадою, першими з 66 інших держав, що зробили те саме до кінця року. Незалежність України спричинила розпад СРСР 26 грудня.
Через два роки після падіння Радянського Союзу уряд нової незалежної України офіційно звернувся до російського уряду з проханням відмовитися від старої практики вживання сполучника «на» по відношенню до України. Прохання залишилося практично без уваги. Тому, коли Путін відправив «зелених чоловічків» до Криму, щоб захопити летовище, парламент і військові бази, заперечуючи спочатку, що то були російські збройні сили, росіяни загалом сприйняли цей крок як просто повернення однієї зі «своїх» областей.
Тому зрозуміло, чому українці засмучуються, коли чують, як дружні громадяни Заходу говорять про їхню країну в путінських термінах, маючи на увазі, що вона є частиною великої Росії.
Те саме відбувається, коли жителі Заходу називають столицю України не офіційною назвою Kyiv (Київ), а Kiev (Кієв – російська версія). Саме Kiev традиційно використовували західні ЗМІ до вторгнення Росії до Криму та окупації нею частини східної України в 2014 році. Київ із населенням у три мільйони осіб є сьомим за величиною містом у Європі, більшим за Рим, Париж, Барселону і Варшаву. Заснований за шість століть до Москви, він є одним із найстаріших міст Східної Європи. Його назва походить від імені одного з чотирьох легендарних засновників – Кия. Розташований на торговельному шляху між Скандинавією та візантійським Константинополем, Київ уже в V столітті існував як торговельний центр.
Вуличні концерти
Українці продовжують чинити опір жорстоким спробам сусідів знищити їхню ідентичність як нації та держави, а розповіді про їхню незмінну мужність і заповзятливість вселяють надію в часи відчаю. Одна з таких історій, надіслана на 500-й день війни нашою колегою з МсМ Ірою Капітоновою з Києва, розповідає про дев’ятирічного учасника Львівської національної академічної чоловічої капели «Дударик». Разом зі своїм батьком хлопчик дає вуличні концерти для збору коштів на потреби української армії. За останній рік вони зібрали понад 2,5 млн гривень (понад 60 тис. євро). Іра пише, що для допомоги своїй країні немає вікових обмежень.
Цього року «Дударик» був єдиним зарубіжним хором, запрошеним на щорічний Латвійський фестиваль пісні й танцю, де він виконав гімн України перед 15-тисячною аудиторією латвійців. Фестивалі пісні й танцю, які щорічно проводяться в кожній з балтійських країн – Естонії, Латвії та Литві, – понад тридцять років тому пробудили прагнення до відродження їхніх націй, про що я вже писав раніше у «Щотижневому слові». Ці фестивалі були першими проявами національного самоусвідомлення для балтійських народів, що, як і Україна сьогодні, прагнули свободи від імперського панування. Один естонський диригент сказав: «Співаючи, ми підтримували життя в собі як нації. Без співу не було б Естонії. Свято пісні було одним з тих небагатьох місць, де ми, естонці, могли відчути себе єдиним цілим – не частиною Радянського Союзу, а частиною нашої власної нації».
Співай свій шлях до свободи, Україно!
До наступного тижня,
