За 600 років жоден Папа ніколи не робив того, що Бенедикт XVI зробив приблизно десять років тому. Він подав у відставку.
Наступного дня після його зречення мені довелося проїжджати через Кельн і опинитися серед натовпу відвідувачів собору, колись найвищої споруди у світі. З величезної фотографії, що висіла на будівлі напроти, махав рукою Папа у відставці. Вдячність мільйонів людей світу виражало одне слово, написане під світлиною: «Danke».
До цього я додав тоді щиросерде «амінь». І знову, десять років по тому, я приєднуюся до мільйонів людей по всьому світу, щоб сказати «danke» 95-річному Папі-емериту, який помер у переддень Нового року.
Я не католик, і не поділяю всі ті суперечливі погляди, які обстоював понтифік. Хоча він був блискучим богословом, обов’язки Папи римського не були для нього легким тягарем. Проте я глибоко вдячний за все, що Йозеф Ратцінгер зробив для християнської віри за майже вісім років свого перебування на посаді Папи римського, а до цього він був, мабуть, найвпливовішим християнським мислителем у світі, хоча його часто неправильно розуміли.
Протестанти та євангеліки можуть бути вдячні за його спадщину принаймні з чотирьох причин.
- Його акцент на Слові Божому
У грудні 2008 року я писав про тритижневий синод, на який Бенедикт скликав до Риму єпископів з усього світу, щоб обговорити, як сприяти молитовному читанню, розумінню і проголошенню Божого Слова. «Лютер був би вражений сьогоднішніми зусиллями Ватикану, спрямованими на те, щоб повернути Біблію в серце Римо-Католицької Церкви», – подумав я тоді. Сам Папа розпочав синод цілодобовим марафоном читання Біблії, який тривав цілий тиждень, прочитавши перші вірші книги Буття. Участь у ньому взяли 1200 читців, серед яких були актор Роберто Белліні (La Vita e Bella) і тенор Андреа Бочеллі, а також православні та протестантські лідери.
Бенедикт особисто керував процесом заохочення католиків до праці зі Святим Письмом. Тема синоду – «Слово Боже в житті та місії Церкви». Папа сказав присутнім єпископам, що істинну реальність можна знайти в Слові Божому. Багато хто покладався на гроші як на істинну реальність, зауважив Папа, але в умовах нинішньої світової фінансової кризи це довір’я зникає. Біблійне товариство Великобританії допомогло Ватикану в сприянні читання Писання через свій проект Lectio Divina.
2. Визнання ним того, що, врешті-решт, «Лютер мав рацію»
Через кілька тижнів після синоду ми з дружиною опинилися на площі Святого Петра в Римі, звідки ще не прибрали 20 000 стільців, розставлених там для публічної аудієнції, яку Папа провів того дня. Коли ми повернулися до Голландії, газетні заголовки повідомили нам про те, що Папа сказав вірянам, які зібралися на площі 19 листопада 2008 року: «Папа римський цитує Лютера: Sola Fide».
Газети, ймовірно, не передали всіх тонкощів того, як Папа міг висловити це насправді. Фраза Лютера «Sola Fide» – «тільки віра» була правдивою, сказав він своїм слухачам, якщо вона не протиставлялася вірі в милосердя, в любов. Віра – це споглядати на Христа, довіряти себе Христу, єднатися з Христом, уподібнюватися до Христа, до Його життя. Проте, сказав Папа, справді біблійним є твердження, висловлене Лютером, що саме віра християнина спасає його, а не діла. Однак така віра не може бути відокремлена від любові до Бога і до ближнього, зазначив він. Іншими словами, істинна віра означає, що потрібно ставати більш схожими на Христа.
Розбіжності щодо доктрини виправдання лежали в основі Реформації 16 століття, яка розколола християнство в Західній Європі. Найбільшою спадщиною Бенедикта може бути його роль у подоланні цього великого розколу в західному християнському світі, відомого як Реформація. Бо більше, ніж будь-хто інший, тодішній кардинал Ратцінгер відповідальний за «Спільну декларацію про доктрину виправдання» (Joint Declaration on the Doctrine of Justification (JDDJ)) 1999 року, коли католицька та лютеранська церкви примирилися у питанні доктринальної суперечки, спровокованої віттенберзьким ченцем. Як префект Конгрегації з доктрини віри, Ратцінгер був головним переговорником Риму з представниками Всесвітньої лютеранської федерації. Коли на одному з етапів переговори в Аугсбурзі зайшли в глухий кут, Ратцінгер запросив свого лютеранського колегу провести вихідні разом з ним у будинку його брата в Регенсбурзі, що менш ніж за дві години їзди від Аугсбурга. Після повернення вони змогли обговорити пропозицію, на якій ґрунтувалася підсумкова декларація від 31 жовтня 1999 року. Всесвітня методистська рада, Всесвітня спільнота реформатських церков та Англіканська консультативна рада також прийняли або підтвердили JDDJ.
3. Його взаємодія з Європою «без коріння»
Якщо його попередник Іван Павло II боровся з комунізмом, Бенедикт залучив церкву Європи 21 століття до боротьби з секуляризмом, релятивізмом та ісламом на рівні, незрівнянному з рівнем жодного лідера протестантської чи євангелічної церкви. Першопричиною інтелектуальної, духовної та соціальної кризи західної культури, на його думку, є відсутність коріння. У «Без коріння», одній з перших книг, опублікованих під час перебування Бенедикта на престолі, він та його співавтор Джозеф Пера, тодішній голова італійського сенату, зобразили майбутнє цивілізації, яка проміняла свою власну спадщину та спадок на каструлю секуляристської юшки. У своїй спокійній професорській манері він попереджав про наслідки прийняття культури смерті: наприклад, аборти, евтаназія, самогубства, різке зниження народжуваності та перегляду визначення поняття «шлюб» не на користь дітонароджуваності.
У кількох ключових промовах він спростував поширену ідею про несумісність і протилежність віри та розуму. Відповідаючи тим, хто звинувачував релігію в тому, що вона є джерелом всякого насильства, він визнав, що певні етапи історії дійсно демонстрували «патології віри», коли релігію використовували для виправдання жорстокості та нелюдськості. Однак саме лише двадцяте століття, на його думку, надало переконливі докази «патологій розуму», коли так звані «наукові» теорії призвели до страждань багатьох мільйонів людей.
Знову і знову він повертався до проблеми розуму, відчуженого від віри, розуму, який деконструює реальність до того, що піддається науковому вимірюванню. У своїй суперечливій лекції 2006 року в Регенсбурзі, сенс якої значною мірою втратився через глобальний галас ображених мусульман, котрі зробили все можливе, щоб довести саме його точку зору, він фактично звертався до колишніх колег з факультету природничих наук свого колишнього університету з приводу взаємозв’язку між вірою і розумом. Євангеліє від Іоанна, сказав він, починалося так: «Споконвіку був «Логос»… і «Логос» був Бог». «Логос» означає і розум і слово, розум, який був творчим і здатним до самоспілкування, пояснив він. Тому нерозумні вчинки суперечать природі Бога.
У «Європа сьогодні і завтра» (2004) він дослідив взаємодію між «трьома ніжками культурного стільця», на якому тримається «Захід»: Афінами, Римом і Єрусалимом. Коли єрусалимську ніжку вибивають, афінська ніжка розуму починає хитатися.
Книжка «Діалектика секуляризації», що була опублікована за рік до обрання Ратцінґера Папою римським, містить його діалог зі світським філософом Юрґеном Габермасом. Багатоьох здивував ступінь знайденого взаєморозуміння. Це спонукало Габермаса заявити, що секуляризовані громадяни не повинні «відмовляти своїм віруючим співгромадянам у праві робити внесок релігійною мовою в публічні дебати».
4. Його сфокусованість на надії
У 2006 році мене несподівано представили Папі римському після його публічної аудієнції на площі Святого Петра. Мій супутник-католик переконав мене дістати з сумки примірник моєї книжки «Жити як люди надії» і подарувати її понтифіку, який проходив повз нас (див. фото вище). Один норвезький журналіст вже звернув мою увагу на те, що теми надії і відновлення перетинаються в моїй книжці і в «Без коріння» Папи, яку я тоді ще не читав. «Надія! Ось що нам потрібно!» – твердо сказав Бенедикт, коли його погляд зупинився на назві книги, і потиснув мені руку.
Друга енцикліка Бенедикта «Spe Salvi» (2007) починається з нагадування Павла ефесянам про те, що раніше вони були «без надії й без Бога на світі» (2:12). Тепер вони стали людьми з майбутнім. Життя не закінчиться у порожнечі. «Темні двері часу, майбутнього, були розчинені. Той, хто має надію, живе інакше; той, хто сподівається, отримав дар нового життя», – написав Папа. – «Тільки коли майбутнє визначене як позитивна реальність, стає можливим також жити теперішнім… Людина потребує Бога, інакше вона залишається без надії».
Творчі меншини
Бенедикта слід пам’ятати за те, що він обстоював, а не за те, проти чого він виступав. Він прагнув підготувати свій народ до того, щоб стати «творчою меншиною», яка діє як пам’ять, совість і уява в постхристиянському світі. У книзі «Без коріння» Бенедикт писав: «Ми не знаємо, яким буде майбутнє Європи… Доля суспільства завжди залежить від його творчих меншин. Віруючі християни повинні дивитися на себе як на таку творчу меншину, що допомагає Європі повернути найкраще, що є в її спадщині, і таким чином поставити себе на службу всьому людству».
Амінь!
І ще раз danke, Бенедикте!
До наступного тижня,
