Ще з IV століття, з часів імператора Костянтина, народи та імперії часто називали себе «християнськими».
Але чи може нація або імперія бути «християнською»? Що відбувається, коли вона проголошує себе такою?
Навернення Костянтина здавалося чудовою відповіддю на молитви. Переслідування припинилися. Християнство стало привілейованою релігією Римської імперії. Церква і держава злилися воєдино. Християнство стало модним. Почалося масове зростання кількості віруючих і державне фінансування церков. Поширилося номінальне християнство.
Але Євангеліє було спотворене, «приручене» владою, знецінене. Церква піддалася спокусі диявола, що запропонував мирську владу, яку Ісус відкинув у пустелі. Вона потрапила в пастку Костянтина.
Тут ми бачимо першу небезпеку «християнської імперії/нації»: віра формується владою, а не послухом.
У 800 році н. е. Карл Великий був коронований як імператор «Священної Римської імперії», керуючись ідеєю створення єдиної християнської Європи. Мета здавалася благородною: цивілізація, заснована на вірі, справедливості та порядку. Однак навернення до християнства іноді здійснювалося примусово, на підставі закону. Тисячі саксів, які чинили опір, були страчені або вислані. Християнство стало невід’ємною частиною імперської експансії.
Ось і друга небезпека: віра стає обов’язковою, а не добровільною.
Євангеліє, яке поширюється завдяки переконанню та свідченню, починає асоціюватися з примусом. Церква здобуває вплив, але втрачає свою доброчесність і духовну незалежність.
Коли в 1095 році папа Урбан II оголосив Перший хрестовий похід, війна подавалася як духовна справа. Солдати билися з хрестом на щитах, вірячи в святість своєї боротьби. Результатом став не тільки конфлікт із мусульманськими державами, а й насильство над євреями та східними християнами. Хрест — символ жертовної любові — перетворився на знамено завоювання.
Тут небезпека посилилася: сама війна набула сакрального значення.
Протестантська Реформація кинула виклик авторитету Риму, але зберегла костянтинівську модель. Протестантські правителі ставали главами національних церков. Віросповідання було пов’язано з територією: бути англійцем означало бути англіканцем; бути шведом — означало бути лютеранином.
Британська імперія є наочним прикладом цієї моделі. Там християнство відігравало значну роль у формуванні моральних уявлень, освіти та гуманітарних рухів, як-от у боротьбі Вільяма Вілберфорса проти рабства. Водночас християнська ідентичність стала асоціюватися з британською могутністю та культурною вищістю. (Три держави, де монарх, глава держави або верховний лідер і досі є найвищою релігійною владою, — це Великобританія, Ватикан та Іран.)
Історія повторюється: християнство стає цивілізаційною ідентичністю, а не лише особистою вірою.
Ця болісна наука сприяла формуванню прихильності сучасної Європи до принципів свободи віросповідання та плюралізму. Але сьогодні, коли лунають нові заклики захистити «християнську Європу» чи «християнський Захід», знову виникає небезпека потрапити в пастку Костянтина.
Це залишило після себе неоднозначну спадщину, в якій справжній гуманітарний прогрес поєднувався з культурним пануванням. Після століть релігійних воєн досвід злиття церкви та держави став для Європи гірким уроком про те, що церква не повинна контролювати державу, а держава — церкву.
У Росії зв’язок між церквою та державою також є цілком очевидним. За правління Володимира Путіна, якого підтримує патріарх Кирило, Росія позиціонується як захисниця християнської цивілізації. Війна, зокрема вторгнення в Україну, подається у духовній площині. Національна доля описується теологічною мовою. Коли віра та влада зливаються воєдино, церква ризикує стати партнером у реалізації національних амбіцій, а не критиком несправедливості.
Віктор Орбан в Угорщині говорить про захист «християнської Європи». Він посилається на християнство як на культурну спадщину, пов’язану з кордонами та ідентичністю. Однак тут християнство функціонує радше як культура, ніж як наслідування Христа. Віра стає символом належності, а не закликом до преображення і змін.
Небезпека полягає в ізоляціонізмі: чужинців розглядають як загрозу християнській ідентичності, а не як ближніх, яких слід любити.
У Конституції Сполучених Штатів батьки-засновники правильно вирішили питання про відокремлення церкви від держави. Але сьогодні в оточенні Дональда Трампа Америку знову зображують як країну, що має божественну місію. Політична боротьба набуває духовного забарвлення. Противників вважають не просто тими, хто помиляється, а загрозою для Божих задумів.
Небезпека очевидна й реальна: християнство перетворилося на зброю для того, щоб «зробити Америку великою», а не для того, щоб приносити свободу всім народам.
З Україною ситуація інша. Зіткнувшись із вторгненням і руйнуваннями, нація природним чином черпає сили для опору у своїй духовній спадщині. Церкви співпрацюють у дусі інклюзивного плюралізму, щоб підтримати солдатів і постраждалих. Духовна риторика зміцнює національну єдність під керівництвом Володимира Зеленського. Але і тут необхідно протистояти спокусі сакралізувати національну боротьбу. Адже навіть справедлива справа може бути піднесена до рангу абсолюту.
Проте Україна дарує також і надію. Багато українських християн відкрито намагаються знайти відповідь на питання, як захистити свою країну, не зраджуючи при цьому євангельських цінностей. Цей нелегкий пошук може допомогти Україні уникнути повторення історичних помилок, коли ідентичність витісняє євангельське учнівство, влада перекроює теологію, ворогів дегуманізовують, а страх керує вірою.
Нація може бути сформована християнськими цінностями — справедливістю, правдою, гідністю, милосердям — але вона не може бути християнською в тому ж сенсі, в якому християнськими можуть бути спільноти чи християнами — окремі люди. Функція держави — здійснювати владу.
Як послідовниця Ісуса Христа церква повинна бути совістю держави. А не просто її духівником.
До наступного тижня,
