Ольга – та, що вижила. Вперше вона уникла смерті ще до свого народження.
Вона була чорнобильською дитиною. Тобто мати народила її невдовзі після того, як у 1986 році в Чорнобилі, всього за 40 кілометрів на північ від Києва, неподалік білоруського кордону, сталася найстрашніша у світі ядерна катастрофа. Після вибуху реактора атомної електростанції вагітним жінкам в Україні наказали зробити аборт. Їм сказали, що всі діти будуть каліками.
Але мати Ольги, яка жила за 400 кілометрів на півдні України, відмовилася робити аборт. Таким чином, Ольга була однією з небагатьох, хто народився в той страшний період, – досконалою, красивою дитиною.
Вдруге вона уникла смерті вранці в день вторгнення Росії в Україну, 24 лютого 2022 року. Вона та її чоловік Сашко відчули, що Бог сказав їм бути готовими до втечі: запастися пальним, їжею та необхідними речами, щоб вирушити в дорогу, коли настане мить.
Ця мить настала о п’ятій ранку того дня, коли прийшла звістка про напад на Київ. Ольга та Сашко (імена змінені) зібрали двох своїх синів та інших членів церковної спільноти і, не гаючи часу, попрямували до Дніпра, щоб переправитися зі східного берега на західний. Їхня невелика автоколона проминула черги машин на заправках, що стояли там, втрачаючи дорогоцінний час на купівлю пального, і перетнула Каховську дамбу під Херсоном, де річка впадає в Чорне море. У червні минулого року дамба була підірвана (найімовірніше, росіянами), що спричинило масштабне затоплення і екологічну катастрофу з людськими жертвами і загибеллю худоби.
Тікаючи на захід, вони побачили колони російських танків, що прямували на захоплення дамби як стратегічного об’єкту, що забезпечує Крим водою та електроенергією. Невдовзі після того, як вони перетнули дамбу, російські солдати взяли її під контроль і почали розстрілювати всіх, хто намагався втекти.
Ймовірна доля
Сьогодні Ольга – моя перекладачка в Клуж-Напоці (Румунія), де я спілкуюся з кількома з двох тисяч українських біженців, які отримали притулок у цьому місті. Деякі з них були в Стокгольмі в травні минулого року на Форумі Європи. Вони попросили мене поділитися тим, що почули на форумі, з іншими біженцями в Клуж-Напоці.
Ці українці є частиною найбільшої міграційної кризи з часів Другої світової війни. Шість мільйонів були змушені покинути Україну; ще вісім мільйонів стали вимушеними переселенцями у власній країні.
Кілька привабливих молодих українок висловили глибоку вдячність Ользі та Саші за те, що ті організували їхню втечу, знаючи, що ймовірною долею жінок було б зґвалтування і смерть. Одна з них була поранена, коли російські солдати увірвалися на ринок і почали навмання розстрілювати людей. Вона лежала на землі серед убитих і прикидалася мертвою протягом чотирьох годин, поки солдати проходили повз, копаючи ногами трупи. Потім їй вдалося втекти.
Що ж сказати людям, які пережили таку травму? Як їх підбадьорити, коли поширюються розмови про патову ситуацію на фронті, а західні союзники не виконують обіцянок щодо фінансової та військової допомоги?
Як пояснив нещодавно один з лідерів МзМ в Україні, марафонці досягають такої стадії в забігу, коли їхнє тіло волає про те, щоб здатися. Саме тоді вам потрібна рішучість, щоб подолати больовий бар’єр, каже він; саме тоді вам потрібна підтримка.
Моменти благодаті
Українці в Стокгольмі були підбадьорені, побачивши більш повну картину, зрозумівши, як Бог діє в історії Європи, в минулому і сьогоденні. Це частина того, про що ми сьогодні разом говоримо: про моменти благодаті після Другої світової війни, коли прощення і примирення уможливили відбудову; моменти благодаті, які спричинили крах комунізму, звільнивши мільйони людей у Центральній та Східній Європі від смертельних лещат автократичного правління; моменти благодаті під час Помаранчевої революції 2005 року та Революції Гідності 2014 року, коли українці почали позбуватися старої васальної ментальності homo sovieticus і обирати homo maidanus, беручи на себе відповідальність за власне майбутнє і свободу; моменти благодаті в лютому минулого року, коли страхітливий російський наступ був зупинений завдяки хоробрості та стійкості їхнього президента і армії.
Ми всі повинні підбадьорювати українців – біженців у наших власних країнах, а також тих, хто бореться, захищаючи та визволяючи свою батьківщину, – щоб вони залишалися на правильному боці історії.
Зараз не час втомлюватися. Ми, європейці, повинні прокинутися і усвідомити, що єдиний спосіб запобігти ще більшій міграційній кризі – це допомогти Україні перемогти у цій війні.
До наступного тижня,
