Цього тижня святкування новини про прорив у питанні припинення вогню в секторі Газа стримувалося усвідомленням того, що до міцного миру між Ізраїлем і Палестиною ще далеко.
Також цього тижня нова адміністрація у Вашингтоні була змушена визнати, що хвалькуваті заяви про припинення російської агресії в Україні в перший день перебування нового президента в Білому домі були передвиборним базіканням, і що на розв’язання цієї проблеми знадобляться місяці або й більше.
В обох конфліктах припинення бойових дій не означатиме досягнення миру. Справжній мир вимагає прощення та примирення. До чого в обох ситуаціях ще дууууже далеко.
Мало хто пам’ятає, якими непевними, сповненими страху та недовір’я, були повоєнні роки кінця 1940-х, коли людські життя, тіла, сім’ї, міста та народи були скалічені, зруйновані та знищені. Як відновитися після такого? Це запитання знову ставлять відповідальні лідери в Газі, Ізраїлі та Україні.
Хоча всі знають, хто переміг у Другій світовій війні, мало хто пам’ятає, хто здобув мир. Це історія радикальної духовності, прощення, вкоріненого в «непрактичному», «наддуховному», «надприродному», «наївному» заклику Ісуса «любити свого ворога». Ми схильні сприймати останні 80 років миру в Європі як належне, як норму, тому що це все, що ми знали. Однак саме буквальне виконання цього наказу Ісуса жменькою віруючих дозволило осушити болото гіркоти і помсти в Західній Європі. На жаль, частини Європи, контрольовані комуністами, так і не пережили цього катарсису, про що свідчить нинішня кремлівська риторика про «винищення нацистів» в Україні.
Підпільні записки
Я часто переказував історію, яку почув у Брюсселі від французького журналіста Поля Колловаля, що працював з Робером Шуманом, міністром закордонних справ Франції, який ініціював процес європейської інтеграції. Шуман був першим французьким членом парламенту, заарештованим гестапо після німецької окупації Парижа. Колловальд пригадав записки, які Шуман таємно переправляв у французьке підпілля зі своєї одиночної камери. У них було написано: «Нам, французам, доведеться навчитися любити і прощати німців, щоб відбудувати Європу після війни».
Наскільки це радикально??!! Називайте це «непрактичним», «наддуховним», «надприродним», «наївним», але Шуман, ревний католик, написав, прямо підкоряючись заповіді Ісуса: «Любіть своїх ворогів».
Процес європейської інтеграції, мабуть, ніколи б не був активізованим без глибокої та щирої взаємодії прощення та примирення між ключовими представниками Франції та Німеччини, починаючи з Шумана та його німецького колеги та одновірця Конрада Аденауера, канцлера Західної Німеччини. Після війни рух під назвою «Моральне переозброєння» (Moral ReArmament, MRA), очолюваний лютеранським євангелістом Франком Бухманом, перетворив готель у містечку Ко, що у швейцарських горах, на Центр примирення націй. Тисячі державних службовців, політиків, профспілкових діячів, священнослужителів, науковців, педагогів, теологів, журналістів і громадських лідерів з Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів, Великобританії, Скандинавії, Японії та інших країн-колишніх ворогів регулярно зустрічалися там, щоб навчатися прощати і стати «частиною зцілення, а не хвороби». Аденауер і його сім’я регулярно відвідували цей захід (див. фото вгорі), і Бухман зіграв важливу роль у тому, щоб зблизити його з Шуманом.
З мапи світу
Французька підпільна соціалістка-атеїстка пані Ірен Лор так сильно ненавиділа німців, що хотіла, щоб ця нація була стерта з мапи світу. Її глибоко зворушлива історія розповідається у фільмі «З любові до завтрашнього дня» (For the love of tomorrow). Переживши процес внутрішніх перетворень від глибокої ненависті до співчутливого прощення, пані Лор стала послом примирення для німців, у яких вона просила вибачення за свою ненависть.
Довготривале моральне, психічне та духовне здоров’я українського народу, де кожен втратив членів сім’ї, друзів, став калікою, зрештою вимагатиме звільнення від гіркоти та гніву, а також полегшить відновлення гуманізацію «іншого». Проте радити простити, коли народ все ще бореться за виживання з безжальним ворогом, який ще не переможений, може бути бездушним і контрпродуктивним. «Примирення», як мені сказали, — це слово, про яке багато українців зараз навіть думати не хочуть — принаймні поки не буде здійснено відповідне покаяння, визнання провини та відшкодування збитків.
Ймовірно, для цього знадобилася б військова поразка, зміна режиму і повна зміна серця, як це сталося з Німеччиною. Проте радикальна природа любові Христа полягала в тому, щоб молитися посеред страждань: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять». Хоча загарбник може дуже добре знати, що він робить, лідери релігійних громад повинні взяти на себе ініціативу в заохоченні співвітчизників-українців берегти свої серця від поглядів, які можуть підірвати процес перетворення та відновлення.
У той час як примирення є вулицею з двостороннім рухом, що вимагає від обох сторін простягнути одна одній руку (що, очевидно, зараз неможливо), прощення є одностороннім процесом і залишається вибором кожної людини.
Нехай Бог підніме миротворців, таких як пані Лор, «апостолів примирення», як сказав Шуман, між українцями і росіянами. І як Ліза Лоден між ізраїльтянами і палестинцями – дивіться моє інтерв’ю з нею тут: November Schuman Talk.
До наступного тижня,
