Через тиждень після виступу Тома Холланда про «світло, що cвітить у темряві», який відбувся в амстердамському культурному центрі de Balie, на тій самій сцені Іван Кристев розповів про свою книжку «The Light that Faild» («Світло, що зазнало невдачі»), яку він написав у співавторстві з американцем Стівеном Холмсом.
Світло, про яке говорив англієць, – це світло Христа з першого розділу Євангелія від Івана, революційний рух, що, як він стверджував, сформував Захід. Світло, про яке говорить болгарин, – це ліберальна демократія, проголошена кінцевою точкою історії лише три десятиліття тому.
Бо в книжці «Кінець історії й остання людина» (1992) Френсіс Фукуяма заявив про те, що настала кульмінація ідеологічної еволюції людства і відбулася універсалізація західної ліберальної демократії як кінцевої форми людського правління. Берлінська стіна впала. Комунізм впав. Холодна війна закінчилася. Захід переміг. Настала всесвітня утопія. Почалася нова всезагальна ера відкритих кордонів. У держав у світі залишився тільки один логічний варіант: ліберальна демократія.
Книжка Фукуями дає характеристику майбутнього, в якому принципи лібералізму, «абсолютного і такого, що не піддається покращенню» неодмінно повинні були бути поширені на «різні галузі людської цивілізації».
Або так здавалося. Кристев і Холмс нагадують нам, що коли президент Рейган закликав Горбачова «знести цю стіну» на очах у всього людства, в світі було тільки 16 воєнізованих прикордонних загороджень. Сьогодні, завдяки «риториці порятунку стіною» американського президента, визнані законними 65 укріплених периметрів, які або завершені, або знаходяться на стадії спорудження.
Бажання наслідувальні
Що трапилося, що перетворило країни Центральної і Східної Європи, такі як Угорщина і Польща, країни-члени ЄС, на бастіони ксенофобії і «нелібералізму»? Чому посткомуністична Росія, колишній потенційний союзник, стала прямим ворогом Заходу? Як наполегливий Китай піднявся на міжнародній арені так швидко, що зміг кинути виклик американській гегемонії в усьому світі? Як стало можливим, що американський президент зміг перетворити путінську Росію і Угорщину Орбана на неліберальні моделі для своєї власної країни, котра, як заявив Фукуяма, була ліберальною моделлю, наслідувати яку мала решта світу?
Кристев і Холмс (які самі є представниками і Сходу, і Заходу) запропонували нам свою працю з політичної психології, котра обіцяє бути такою ж визначальною, як і аналіз Фукуями, тільки більш точною. Вона дає правдоподібні відповіді на поставлені вище запитання з точки зору «міметичної теорії» французького філософа Рене Жирара – ідеї про те, що наші бажання наслідувальні. Міметична теорія показує, наскільки глибоко і сильно суспільство впливає на нашу уяву і наші бажання. Ми хочемо чогось, тому що інші хочуть цього. І, зрозумів Жирар, ці бажання можуть привести до убивчого повороту: цапа-відбувайла. Будучи атеїстом, поки його робота над теорією наслідування і дослідження Біблії не привели до того, що він подивився на речі по-іншому, Жирар побачив, якому осуду підлягає цап-відбувайло в біблійних оповідях, де кульмінацією стає кінцевий цап-відбувайло – Ісус. Хрест викриває цапа-відбувайла як брехню і тим самим позбавляє її сили (на чому наголосив у своєму виступі і Холланд).
Кристев пояснив своїй аудиторії, що падіння комунізму породило дві групи націй: тих, кого наслідують (західні ліберальні демократії), і наслідувачів (решта). Згодом, як і передбачав Жирар, таке наслідування Заходу викликало глибоке обурення. (Кристев міг би процитувати Жирара, щоб пояснити характерні риси цапа-відбувайла в популізмі, який звинувачує мігрантів, мусульман, мексиканців, іноземців та гастарбайтерів у «крадіжці нашої роботи» …)
Три реакції
Кристев і Холмс визначають три паралельні взаємопов’язані реакції, які призвели до сучасного глобального антиліберального бунту проти припущення Заходу про те, що кожна держава має дотримуватись власної ліберальної моделі.
Перша – це те, що вони називають «нетерпимим комунітаризмом» популістів Центральної та Східної Європи, особливо Орбана в Угорщині і Качинського в Польщі. Вони стверджують, що політичне зростання популізму не може бути адекватно пояснено без визнання широко розповсюдженого і глибокого обурення з приводу того, як (нав’язаний) безальтернативний радянський комунізм був замінений (запропонованим) безальтернативним західним лібералізмом. Це наслідування почалося з щирого бажання стати процвітаючими та вільними, як (відповідно до їх уявлення) Захід. Різною мірою це породило антизахідну контреліту, котра виступає проти універсалізму прав людини ЄС і лібералізму відкритих кордонів як байдужості до національних традицій та спадщини.
Друга реакція – Росія, яка, будучи приниженою втратою позиції наддержави, претендуючи на позицію вищості, змушена була прикидатися вдячною за слабкі поради американських консультантів. Російська політична еліта спочатку симулювала демократію, а потім перейшла до жорстокої пародії, що віддзеркалює «одіозну поведінку американських гегемонів». Це пояснює втручання Росії в американські вибори, яке стало віддзеркаленням того, що Кремль вважає постійним втручанням США в політичне життя Росії
Китай – третя реакція. Незважаючи на те, що він наслідував наукові та інженерні методики Заходу, його довга історія принижень з боку західних держав породила запеклий опір іноземним соціально-політичним ідеям і впливам.
Епоха ліберального наслідування закінчилася, припускають Кристев і Холмс. Але епоха неліберального наслідування, можливо, тільки почалася: президент останнього зразка ліберальної демократії сам став і наслідувачем, і зразком нелібералізму.
До наступного тижня,
