Три політика, француз, німець та італієць, увійшли до каплиці монастиря, схилили коліна біля вівтаря і почали палко молитися за майбутнє Європи.
Можливо, це звучить як початок анекдоту, але ще ніколи в житті ці троє чоловіків не були такі серйозні. Рівно сім десятиліть тому молитовний ретрит політиків ознаменував початок сімдесятирічного безпрецедентного миру в Європі.
Робер Шуман, Кондрад Аденауер і Альчиде Де Гаспері прямували до Парижа для підписання договору, що поклав початок Європейській спільноті вугілля та сталі, яка в кінцевому підсумку привела до створення Європейського Союзу. Кожен був благочестивим християнином і вірив, що воля Бога полягає в тому, щоб повоєнна Європа була відновлена на древніх євангельських істинах і підвалинах; як висловився Шуман, щоб стала «спільнотою народів, глибоко вкоріненою в основних християнських цінностях».
Монастир був знаменитим Лаахським абатством Святої Марії. Він розташований на захід від Рейну, який тут, у регіоні Айфель, протікає через Кобленц, Нойвід і Андернах. Звідти Шуман, міністр закордонних справ Франції, Аденауер, перший канцлер Західної Німеччини, та Де Гаспері, прем’єр-міністр Італії, вирушили до Парижа, що приблизно за 500 км на північний захід, для церемонії підписання договору зі своїми колегами з Бенілюксу, яка відбулася 18 квітня 1951 року.
Смертельна небезпека
Абатство Марії Лаах є найбільш вражаючим прикладом романської архітектури XI століття з шістьма вежами і конічними дахами. Конрад Аденауер знайшов тут притулок в 1934 році після того, як нацисти звільнили його з посади мера Кельна за відмову вивісити на мостах Рейну прапори зі свастикою. Опинившись перед загрозою смерті, він втік до Абатства Марії Лаах, незважаючи на симпатії до нацистів, що їх поділяли деякі ченці абатства, включно з самим абатом.
Одним із прикладів для наслідування для Шумана в юності був абат-бенедиктинець Бенцлер з церкви Марії Лаахської. Коли в 1911 році мати Шумана загинула під копитами коней, які, налякані, вийшли з-під контролю, молодий Шуман задумав «покинути світ» і стати священиком. Спокійний спосіб життя, присвяченого молитві, спогляданню і навчанню, приваблював його завжди. Думка друга про те, що «les saints de l’avenir seront des saints en veston» – святі в прийдешньому столітті будуть вбрані в цивільне – була для Шумана божественним підбадьоренням «допомогти атеїстам жити, а не християнам померти». Він вивчав право, а потім зайнявся політикою.
Сучасна європейська історія могла би бути зовсім іншою, якби Шуман тоді вирішив приєднатися, наприклад, до монахів Абатства Марії Лаах. Але цього не сталося. Його і двох його колег-політиків надихнуло соціальне вчення Церкви на пошук шляхів миру для Європи, яка страждала важким посттравматичним стресовим розладом, Європи, яку роздирали ненависть, насильство, обман і гіркота. Вони дійшли розуміння того, що єдиний шлях уперед – це прощення і примирення, взаємна довіра, відповідальність і співпраця, а також вибір на користь загального блага, який ґрунтується на визнанні того, що всі люди відображають образ Бога та є рівними перед своїм Творцем.
Це розуміння додало їм сміливості почати довгий шлях до європейської інтеграції. Християни-демократи повинні були забезпечити більшу частину підтримки цього інтеграційного процесу, що розвивався, за значного заохочення з боку Ватикану та мирян-католиків.
Загальні підстави
Хоча релігія часто ігнорується як важливий чинник у процесі інтеграції, дослідження показують, що еліти в католицьких країнах (незалежно від їхньої власної приналежності) виявляють найсильнішу підтримку інтеграції, наступними є еліти в православних країнах, за ними – еліти зі «змішаних» держав. Найбільш скептично налаштовані еліти протестантських країн.
З іншого боку, протестанти і держави з історичною протестантською спадщиною не бажали ділити суверенітет з федеральними інституціями. Великобританія, Данія, Швеція та Фінляндія увійшли до ЄС серед останніх, а Норвегія, Швейцарія та Ісландія так і не приєдналися. Основні протестантські церкви також не виявляли особливого ентузіазму щодо того, що сприймалося як «католицький проект», аж до II Ватиканського собору. Протестанти часто вважали, що інтеграція означає скасування свободи віросповідання, за яку їхні предки боролися проти католицької церкви. Інші прирівнювали Рим до Вавилону, Папу – до антихриста, а Брюссель – до звіра з Об’явлення.
З секуляризацією Європи католики і протестанти наново відкрили багато спільного, навіть погодившись, що Лютер мав рацію щодо доктрини виправдання. Сьогодні представники католицької та протестантської церкви регулярно зустрічаються для діалогу з офіційними особами Європейської комісії. Представники євангеліків вже майже три десятиліття лобіюють у Брюсселі свободу віросповідання та інші питання.
Усвідомлення того, що «любити ближнього» є імперативом вибору для загального блага, незалежно від національних кордонів, також зростає в колах євангельських християн. Секуляристам, можливо, важко це розпізнати, але релігійна спадщина європейських націй залишається сильним чинником у процесі інтеграції, який почався сімдесят років тому з молитви трьох чоловіків.
P.S. Долучайтеся до нас у п’ятницю на «Біблії для “чайників”»
До наступного тижня,
