Ми, люди, налаштовані на майбутнє. Як висловився Олександр Поуп у своєму безсмертному вірші: «Надія вічно живе в людському серці». Це суголосно з Еклезіастом, який говорить, що Бог «прагнення вічності вклав у серце людини» (Екл. 3:11)
Ми прагнемо того, для чого були створені: світу без болю, реальності без несправедливості, стосунків без зради, творіння без тління. Кожен протест проти страждань є знаком того, що ми знаємо, що світ має бути кращим. Надія — це стрілка компаса, яка вказує на Царство Боже.
К.С. Льюїс колись зауважив, що якщо ми маємо в серці бажання, які ніщо в цьому світі не може задовольнити, то найлогічнішим поясненням цього є те, що ми створені для іншого світу. Отже, надія – це туга за Царством.
Що дає сили українцям, які зазнали бомбардувань, втратили близьких, були вимушені покинути свої домівки, і даліти вірити, відбудовуватися, чинити опір і молитися? Як надія виживає в таких руйнаціях?
Нижче я подаю свідоцтва, почуті цього тижня від дружин і дітей українських солдатів, яких запросили на реколекції в Клуж, Румунія. Вони брали участь у спільних молитвах, за них молилися індивідуально, вони малювали та створювали колажі, що зображують їхні мрії, ходили на морозиво та пікнік… і повернулися додому з новою надією.
Посадити квіти
Світлана (63 роки) розповіла: «Я працюю завідувачкою відділення в обласній лікарні в Сумах (місто за 20 км від російського кордону). Перед приїздом до Румунії я була повністю виснажена — психологічно, емоційно та фізично (просто через те, що жила в страху «а що, якщо вони вторгнуться», і мала спакованими дві сумки на випадок евакуації), а також через стрес на роботі та проблеми зі здоров’ям. Я дійшла до такої точки, коли не мала більше сил. Я знала, що моя команда потребує моєї моральної підтримки, але я просто не могла більше… Тут я зарядилася енергією. Я надихнулася впевненістю, що Бог не забув про нас! Я повертаюся, готова підбадьорити свою сім’ю та команду медиків. Тепер я готова відкрити нову лабораторію в лікарні, навіть в умовах війни».
Євгенія (42 роки): «Це вперше, коли я виїхала з України. Бачити навколо себе стільки краси і спокою було як бальзам для моєї душі. Почувши історію Ноемі з Біблії, яка втратила все, але була благословенна Богом новим майбутнім, я побачила нову надію для себе і своєї родини. Я їду додому і хочу посадити квіти всюди, щоб мої очі бачили, що краса існує навіть попри війну».
Ярослава (16 років): «Для мене було дивно бачити чоловіків, які гуляють зі своїми дітьми. В Україні такого не побачиш, особливо зараз, коли чоловіки воюють або ховаються, щоб уникнути мобілізації, але навіть до війни це не часто можна було побачити. Хотілося б, щоб у нашій країні теж так було».
Марина (28 років): «Через три тижні після початку війни я вийшла заміж. Мій чоловік закінчив університет і зараз його мобілізували. У нас є півторарічна донька. Часто мені буває важко, але час, проведений тут, допоміг мені зрозуміти, як наблизитися до Бога. Я повертаюся додому натхнена і з новими силами!»
Еріка (47 років): «Коли почалася війна, ми з чоловіком вирішили залишитися вдома і служити як сім’я. Ми є членами п’ятдесятницької церкви. Дуже важко молитися і вірити, що Бог управляє всім і все контролює, коли щодня чуєш лише погані новини і бачиш навколо себе лише темряву — ти відчуваєш себе такою безсилою. І, як Ноемі, я більше не бачила Бога у своєму житті… Коли я приїхала сюди, у мене було лише одне бажання: щоб Бог говорив зі мною особисто, бо вдома важко почути Його серед сирен, безсонних ночей і тривог… І Він проговорив до мене! Я повертаюся з миром у серці і новою надією!»
Надія не є пасивною. Вона не сидить склавши руки в очікуванні кращих часів. Справжня надія спонукає до дії. Вона надихає на опір злу, витривалість у труднощах і співчуття до інших. Вона каже нам: «Це ще не кінець». У часи війни, гноблення чи екологічної кризи надія є тим, що спонукає людей працювати, молитися, будувати і мріяти.
Надія — це диво, яке підтримує життя в душі, коли все інше здається втраченим. І сьогодні, як ніколи раніше, Україна потребує цього дива. У міру того, як війна затягується, спокуса впасти у відчай стає все більш реальною. Сім’ї розділені. Міста вкриті шрамами. Майбутнє невизначене. І все ж українці продовжують підніматися, розчищати завали, навчати своїх дітей, ділитися хлібом, співати псалми. Це надія в дії — серцебиття нації, яка відмовляється згасати.
Варто зробити
Надія – це не те саме, що оптимізм. Оптимізм очікує, що все буде добре. Надія тримається навіть тоді, коли це не так. Вона не залежить від обставин. Надія чітко бачить реальність, але все одно вирішує вірити.
Надія надихає на опір злу, витривалість у скруті та співчуття до інших. Вона каже нам: «Ще не все втрачено».
Надія розуміє, що врешті-решт Божі задуми здійсняться – що все буде добре, а якщо не буде добре, то це ще не кінець.
Вацлав Гавел, чеський дисидент, який провів декілька років у комуністичній в’язниці, визначав надію не як віру в те, що все буде добре, а як переконання, що щось варто робити незалежно від того, чим усе закінчиться. Така надія є пророчою, бо вона ставить нас у відповідність до Божих задумів, навіть коли ми ще не бачимо плодів.
Український історик Ярослав Грицак, з яким я сьогодні ввечері проводжу інтерв’ю в рамках серпневого випуску «Шуманських бесід» (Schuman Talk), пише, що завдання відновлення України як держави зі стійким економічним зростанням є «складним — майже неможливим — але вартим того, щоб це робити».
Надія, що проникає в саму глибину душі й витримує випробування часом, — це Божий дар
Павло молиться в Посланні до Римлян 15:13: «Бог же надії нехай наповнить вас усякою радістю і миром у вірі, щоб ви силою Святого Духа збагатилися надією».
Ярослав розповідає про те, що кожен з нас повинен знати про те, що минуле України дуже відрізняється від наративу, який поширює Путін.
Відвідайте сайт prayforukraine.org.ua, щоб дізнатися, як підтримати Україну молитвою 24 серпня.
До наступного тижня,
