У світському суспільстві, де «релігійні» навчальні заклади часто розглядаються як пережитки минулої епохи, освіта сьогодні вважається законним надбанням світських державних органів.
Чи повинна влада взагалі дозволяти «спеціальну» релігійну освіту? Хіба не релігія стала причиною багатьох конфліктів у минулому? Чи не повинна освіта базуватися на наукових фактах, а не на «забобонних» віруваннях? Навіть віруючі повинні запитати себе, чи є важливою християнська освіта сьогодні?
Саме на це запитання мене попросили відповісти на форумі «Віра і суспільство» (Forum glaube & gesellschaft) у Фрібурі, Швейцарія, цими вихідними. Протягом останнього десятиліття цей форум досліджував проблему християнського свідчення в плюралістичному світі. Мій колишній колега по роботі в МзМ д-р Вальтер Дюрр створив Центр «Віра і суспільство» при Фрібурзькому університеті, щоб навести мости між академічним богослов’ям, різними проявами християнської духовності та церковною практикою і суспільним життям. Форум, щорічний «флагманський» захід Центру, збирає широкий спектр релігійних рухів та інституцій. Серед доповідачів були Том Райт, Джастін Велбі, Мирослав Вольф, а цього року і Том Голланд.
Моє завдання полягає в тому, щоб, насамперед, простежити розвиток освіти на Заході та з’ясувати, яку роль у ньому відіграла християнська віра. Правда полягає в тому, що ця історія була в здебільшого християнською протягом останніх двох тисяч років. Лише у відносно недавні часи значна частина освіти стала секуляризованою. Обов’язкова і загальна освіта сприймається як належне. Але як ми до цього прийшли?
Першим суспільством, яке почало цінувати освіту для всіх, був щойно звільнений народ Ізраїлю, про що ми читаємо в Торі, книзі Мойсея: « і пильно навчиш цього (цих слів) синів своїх» (Повторення Закону 6:7). Таким чином, Ізраїль став першим у світі повністю грамотним суспільством, багата спадщина якого відображається у колосальному, непропорційно великому внеску євреїв у численні галузі знань і донині.
Маючи єврейське коріння, раннє християнство також підкреслювало роль навчання як у церковних справах, так і в повсякденному житті. У той час як Греція і Рим розробили класичну навчальну програму, що базувалася на законах розуму, освіта була привілеєм вищих класів і чоловіків. Християни, відомі як «люди Книги», додали біблійне одкровення про те, що кожна людина створена за образом і подобою Божою – єврей і неєврей, багатий і бідний, чоловік і жінка, раб і вільний – а отже, зі значущістю і гідністю. Тому вони навчали як хлопчиків, так і дівчаток.
Катехитичні школи поширилися в Римі, Ефесі та Александрії під керівництвом таких отців ранньої церкви, як Климент, Оріген та Афанасій. Вони навчали як чоловіків, так і жінок за допомогою усних бесід у формі запитань і відповідей. Климент, наприклад, наполягав на партнерстві розуму та одкровення, оскільки вони мають одне джерело.
На початку п’ятого століття Аврелій Августин (354-430) заклав основи освіти, які сформували середньовічну систему навчання і мали вплив на християнську академію протягом наступних століть.
Ірландські монастирі відряджали ченців-учених навчати новонавернені народи Європи, і згодом цих ченців стали називати «наставниками королів і учителями народів».
На початку 9-го століття в Аахені Карл Великий доручив англо-кельтському монаху Алкуїну Йоркському поширювати освіту по всій Священній Римській імперії. Пізніше, в першому тисячолітті, розвинулися катедральні школи, в яких класична навчальна програма вбудовувалася в християнську богословську основу, принаймні для майбутніх священиків і державних службовців.
Освіта залишалася майже повністю у віданні церкви аж до 12 століття, коли вчені почали навчати та викладати незалежно від монастирських і кафедральних шкіл. Гільдії вчених розвинули європейські університети, спочатку в Болоньї та Парижі, а потім в Оксфорді та Кембриджі (кінець 12-го та початок 13-го століть). Офіційні титули (такі як проректор, декан і проктор), академічні мантії, архітектура коледжів і богослужіння в каплицях – все це нагадує про монастирські витоки університету. Dominus illuminatio mea («Господь – моє світло», Псалом 27) – таким є девіз Оксфорда й донині.
Тома Аквінський, який вважав теологію королевою наук, та Йоганн Целе, що розробив гімназійний тип середньої школи, який згодом поширився в Німеччині та Франції (коледж), – це лише дві з численних християнських постатей, що формували освіту до Реформації. Еразм Роттердамський, Лютер і Кальвін наполягали на тому, щоб Біблія була доступною для всіх, відстоювали освіту для хлопчиків і дівчаток усіх соціальних верств, а Лютер і Кальвін стверджували, що державні школи мають фінансуватися за рахунок податків. Це зумовило появу Німецької народної школи (Deutsche Volkschule) та Женевської академії, які стали взірцем для шкіл Шотландії, Нідерландів та Америки.
Френсіс Бекон спирався на своє реформаторське розуміння місії створення світу, щоб розробити бачення науки і освіти для «слави Божої і полегшення людської долі». Його індуктивний метод наукового дослідження Божої книги діл (створений світ) разом з Його Книгою слів (Біблія), розширив завдання освіти за межі передачі знань і цінностей з минулого, включивши в неї відкриття нових знань. Тут він також відчинив двері для секуляризації освіти, відокремивши віру від навчання.
Відтоді на єдність знань почали впливати такі чинники, як мислення доби Просвітництва, що наголошувало на автономії людини, та промислова революція, що вимагала спеціалізації та наукового прогресу. Освіта зосередилася на питаннях «що» і «як», але не на «чому» і «для чого».
З часом історію, богослов’я та філософію витіснив світський раціоналізм, який не зміг відповісти на основне питання: в чому полягає призначення людини? Адже це призначення визначатиме мету освіти.
Ось чому християнська освіта, заснована на єдності знань, вкорінених у Богові, є справді важливою.
До наступного тижня,
