Роздуми про радощі та прикрощі минулого року, якими ми ділилися в колі сім’ї та друзів, останніми днями поповнила історія, розказана у різдвяному інформаційному листі мого друга.
Після церковної служби одного хлопчика зацікавив пульт органа з його величезною кількістю клавіатур, педалей та упорів. Коли органіст запитав у хлопчика, для чого, на його думку, призначені чорні та білі клавіші, той наївно відповів: «Чорні для похорону, а білі – для весіль».
Так чорні та білі «клавіші» минулого року стали для нас певною концепцією, з позиції якої ми можемо озирнутися на труднощі ще одного коронавірусного року та оцінити надії та перспективи нового. У своєму листі наш друг розповів також про музичний виступ його юної родички, яка навчилася грати лише на білих клавішах. Хай яким чарівним було виконання, йому бракувало глибини та різноманітності, які могли дати чорні клавіші. Річ у тім, що білі клавіші потребують додаткових тонів чорних для надання твору повноти та виразності. Згадайте, приміром, як «чорні клавіші» коронавірусу змусили нас переглянути свої пріоритети, цінності, спосіб життя та стосунки.
Напередодні Нового року на zoom-зустрічі з членами нашої родини, які мешкають у Новій Зеландії (половина з нас була все ще у 2021 році, решта вже у 2022), розмова про чорні та білі клавіші спонукала мого молодшого брата розіслати всім нам фотографію з підписом: «Як піаністи сушать свої шкарпетки» (я помістив її в заголовку).
Гладенька гора?
Мій старший брат надіслав відеокліп, в якому темношкірий американський співак розповів про мудрість, що нею поділилася з ним «літня чорношкіра леді з півдня»: «Синку, якби гора була гладкою, ти не зміг би піднятися на неї».
«Подумайте про це», – сказав співак, а потім додав: – «Ця літня леді запитала мене: “Чи знаєш ти, що майже всі негритянські спірічуели написані на чорних клавішах фортепіано?”». Я був здивований з двох причин: по-перше, я не думав, що все ще можна вживати це слово на букву «н» (майже у всьому світі слово «негр» та його похідні вважаються образливими – прим. перекл.); і, по-друге, я ніколи не чув про цей факт раніше. Мабуть, як і більшість слухачів співака.
«Схоже, ви не вірите», – сказав він аудиторії, підійшов до інструменту і зіграв тільки на чорних клавішах мелодію «Every time I feel the Spirit», а потім «Swing low sweet chariot».
Раби з Африки не приїхали до Америки з білою нотною гамою до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до, пояснив він. Все, що вони мали, це п’ять чорних клавіш пентатонічного звукоряду, і вони побудували силу і пафос негритянського спірічуела на п’яти клавішах.
«Коли ви навчаєтеся музики», – провадив він далі, – «ви також стикаєтеся з так званими білими спірічуелами, написаними білими композиторами, котрі в Америці колоніальних часів говорили про звукоряд рабів». Потім він продовжив, зігравши найвідоміший спірічуел, написаний білими, лише на чорних клавішах. Щойно прозвучали перші ноти твору, як його слухачі впізнали мелодію «Amazing Grace» («О, благодать»), підхопили та почали підспівувати.
Сумні наспіви
Автором цієї пісні, розповів він далі, був Джон Ньютон, колишній капітан невільницького судна. Він чув сумні західноафриканські наспіви, що долинали з трюму корабля посеред Атлантики. Після навернення до Христа він написав слова цієї пісні, висловивши подяку за дивовижну Божу милість у його власному житті та поклавши їх на мелодію рабів.
І якщо Бібліотека Конгресу приписує слова Джону Ньютону, сказав оповідач, автор музики вказаний як «невідомий». В інших джерелах мелодію позначають як «традиційна американська».
Чи міг хтось із тих, що перебували на борту цих кораблів, – моряк чи раб – уявити багату музичну спадщину, яка стане результатом найтяжчих страждань, яких зазнали поневолені під час одного з найжорстокіших вимушених переселень в історії людства? Афроамериканські спірічуели, що сягають корінням у біблійні історії вигнання та визволення, подарували всьому світові втіху і радість блюзу, джазу та госпелу.
Звучання чорних клавіш втішало мільйони людей впродовж багатьох років. Це, своєю чергою, має втішати нас у будь-яких труднощах, яких ми могли зазнати минулого року. Пам’ятайте: «Якби гора була гладенькою, ми не змогли б на неї піднятися!» Бо, як нагадує нам Павло, ми «хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію» (До Римлян 5:3-4).
Нехай 2022-й стане роком надії для всіх нас!
Приєднуйтесь до нас у неділю, 9 січня, о 18:00. Я розмовлятиму з письменником Генрі Вайнер-Бруксом про його нещодавно видану книгу «Спасіння Європи», в якій переплітаються історії двох людей, часова відстань між життями яких становить 1400 років і чиї життя мали серйозний вплив на формування Європи, в якій ми живемо сьогодні: Колумбана та Шумана. Див. youtube.com/c/schumantalks
До наступного тижня,
