Як ми, на жаль, спостерігали останніми днями, релігія і політика можуть стати токсичною сумішшю. Джонатан Сакс, покійний головний рабин Великобританії, колись порадив: «Не змішуйте релігію і політику. Змішавши релігію і політику, ви отримаєте жахливу політику і ще гіршу релігію».
Сакс був одним з провідних голосів моральності в Британії, який послідовно розглядав соціальні, етичні та політичні питання в біблійних рамках. Тому цілком ясно, що він говорив не про те, що вірі немає місця в суспільстві. І не про те, що віруючі не повинні висловлювати думку з соціальних і політичних питань.
Те, як саме співвідносяться релігія і політика, залишається предметом плутанини в євангелічних колах по обидва боки Атлантики – в питаннях недавніх президентських виборів, християнського націоналізму, брексита і, меншою мірою, Європейського Союзу.
Сам Сакс був членом органу політичної влади, Палати лордів, в якій іноді виступав з питань віри і висловлювався таким чином:
«… політизація релігії та релігізація політики (…) впродовж історії була смертоносною комбінацією. У довгостроковій перспективі це буде загрожувати нам усім, оскільки в глобальну епоху жодна країна чи культура не стоять осібно.
Після релігійних воєн XVI і XVII століть група мислителів, зокрема Джон Мільтон, Томас Гоббс, Джон Локк і Бенедикт Спіноза, сіли, перечитали Біблію і визначили деякі з найбільш важливих ідей, коли-небудь сформульованих про державу і суспільство: суспільний договір, моральні границі влади, свобода совісті, доктрина терпимості та сама концепція прав людини. Це були релігійні ідеали, що ґрунтувалися на Біблії, саме це мав на увазі Джон Ф. Кеннеді, коли в своїй інавгураційній промові сказав, що «ті самі революційні вірування, за які боролися наші предки, досі є спірними по всьому світу – переконання, що права людини не від щедрот держави, а з Божої руки».
Повинен існувати певний набір принципів, до яких ми можемо вдаватися і за які будемо нести відповідальність, якщо людство хоче вціліти, переживши наші релігійні відмінності. Свобода віросповідання пов’язана з нашими загальнолюдськими цінностями, і ми повинні боротися за неї, щоб не втратити. (Палата лордів, 15.07.15)»
Сакс стверджував, що Біблія відіграла центральну роль навіть у формуванні нашої сучасної політики. То чому церкви чи синагоги не повинні висловлюватися з політичних питань? Чи повинні церковні лідери радити своїм парафіянам, за кого чи за яку партію голосувати?
Деякі церковні традиції продумали це питання більше, ніж інші. У своїй передмові до «Evangelicals in the public square» («Євангельські християни в суспільстві») Й. Будзішевські нарікає на те, що «хоча протестанти вже давно відіграють певну роль в суспільстві, вони так і не виробили ясного, цілісного і послідовного християнського погляду на те, що таке політика». Євангельські християни, як правило, були «інтуїціоністами», довіряючи своєму «освяченому здоровому глузду», але не довіряючи роботі інтелекту, як зауважив Марк Нолл у «The Scandal of the Evangelical Mind» («Зваблення протестантського розуму»). Будучи, ймовірно, переконаними, що Ісус є Господом усіх сфер життя, і громадських інститутів (уряд, освіта, ЗМІ, бізнес, спорт …) зокрема, вони схильні думати про віру з індивідуалістичної точки зору: «Якби всі навернулися до віри, то в суспільстві все налагодилося би само собою…»
Таким чином, євангелізація, особисте учнівство і насадження церков зазвичай залишаються в центрі євангельської місії, нехтуючи процвітанням людського життя в усіх його аспектах, відновленням Божих задумів для всього людства і всього Його творіння, що їх підсумовує одне єврейське слово: шалом.
Тоді як орієнтовані на місіонерство мислителі правильно і не без підстав закликають церкву стати місіонерською, «долучитися до Бога в своєму мікрорайоні», а не зосереджуватися виключно на програмах, орієнтованих на церкву, нам також необхідно зробити ще один крок: до того, щоб «долучитися до Бога в суспільстві».
На щастя, є наставники, в минулому і сьогоденні, які здатні допомогти нам.
Абрахам Кайпер, людина свого часу, має що запропонувати нам і сьогодні. Він був одночасно і церковним служителем, і політиком, але не змішував ці ролі. Спонукуваний своєю вірою, він відмовився від однієї ролі, щоб присвятити себе інший. Він вчив, що церква як інститут повинна проголошувати Божі постанови, Його істину, Його цілі і Його справедливість, але не виходити за рамки свого покликання, доручення та компетенції, висловлюючись про конкретну політичну силу чи кандидатів. Однак церква як Тіло Христове, послане групами чи окремими людьми в світ, повинна була говорити і діяти як сіль і світло всередині політичних партій, профспілок, професійних об’єднань та освітніх установ, щоб «відновити на благо нації святі Божі постанови в церкві та сім’ї, в державі та школі».
Одним із сучасних наставників є Девід Койзіс, з яким ми поговоримо про ці питання віри і політики завтра під час наших лютневих «Шуманських бесід». Приєднуйтеся до нас у прямому ефірі або перегляньте зустріч пізніше на www.youtube.com (шукайте Schuman Talks).
До наступного тижня,
