На війні першою жертвою стає правда. Ніде це не є більш очевидним, ніж у тривалій і жорстокій кампанії, яку розв’язала Москва – не лише проти суверенітету України, але й проти самої її ідентичності.
У наступних чотирьох випусках «Щотижневого слова» ми розглянемо, як історія України була викрадена і перетворена на маніпулятивні міфи та наративи, вигадані в Москві. Контроль над історією – це контроль над людьми. І протягом століть, від царських імператорів, радянських диктаторів до нинішнього кремлівського режиму, Росія прагнула домінувати в Україні не лише за допомогою армій, але й за допомогою сфальсифікованого минулого.
У російській міфології Україна часто постає як «Малоросія» – молодша сестра, а не окрема нація. Цей наратив сягає своїм корінням імперських часів, коли царі сфабрикували культурну генеалогію, що пов’язувала Москву з середньовічним королівством Київської Русі з центром у Києві. Таким чином вони викреслили політичну та духовну спадщину України, присвоївши її Росії. У цій версії історії Україна не колонізується, а «збирається» назад у законне ціле.
Сталін взяв ці міфи і надав їм інституційної сили. Після нетривалої незалежності України у 1917-1921 роках Червона армія силоміць приєднала її до складу СРСР. Хоча номінально Україна була радянською республікою, вона не мала реальної автономії. Тактика Сталіна була не лише політичною, але й культурною, психологічною та історичною. Радянська держава переписувала підручники, криміналізувала українську мову та літературу, знищувала науковців та наводнювала суспільне життя російськими наративами. Сталіну було недостатньо контролювати українську землю – йому потрібно було контролювати те, як українці пам’ятають своє минуле.
Очорнені, ліквідовані, знесені та вбиті
Ця маніпуляція історією не була витонченою. Герої української незалежності були очорнені. Українську Православну Церкву ліквідовано. У роки «розстріляного відродження» було вбито сотні українських поетів, драматургів та представників інтелігенції. Водночас зносилися пам’ятники, русифікувалися назви міст, а українська мова витіснялася з суспільного життя. Залишилася вихолощена версія України – вигідна для радянського наративу, але позбавлена душі.
Чому така нещадна агресія до історії? Тому що Сталін розумів те, що авторитарні режими розуміють і сьогодні: якщо народ вірить, що він створений бути вільним, над ним набагато важче панувати. Багате культурне життя, демократичні прагнення та європейська орієнтація України становили загрозу для радянського проєкту. Знищення української ідентичності було способом Сталіна нейтралізувати її.
Ця тактика не померла зі Сталіним. Вона жива і на озброєнні в сучасній Росії. Промови Владіміра Путіна перегукуються з радянськими тропами: українці та росіяни – «один народ». Російські державні ЗМІ повторюють брехню про те, що Крим «завжди був російським». Підручники історії на окупованих територіях заперечують Голодомор – штучно створений голод, що забрав життя мільйонів людей в Україні, – і змальовують Червону армію як визволительку. Так само як Сталіну потрібне було минуле, щоб виправдати репресії, Путіну потрібне минуле, щоб виправдати війну.
Ось чому повернення історії має значення. З моменту здобуття незалежності в 1991 році Україна почала чинити спротив іншого роду: відновлювати правду. Було змінено назви вулиць. Відкрито архіви. Демонтовано радянські пам’ятники. Вшановують заборонених колись поетів. Відроджуються церкви. Акт історичної пам’яті в Україні – це не ностальгія, а націєтворення.
Не прикордоння
Ставки у цій війні за пам’ять виходять за межі академічних кіл. Антиісторична пропаганда не просто неточна – вона насильницька. Вона закладає основу для вторгнення, для геноциду, для імперії. Коли Путін заперечує існування України, він повторює слова Сталіна, який намагався стерти її з лиця землі. І коли українці наполягають на своїй історії, вони борються не лише за територію. Вони борються за право на те, щоб їх пам’ятали достовірно – як народ, яким вони завжди були.
Ми на Заході повинні поставитися до цього серйозно. Занадто часто ми ставимося до історії як до усталеного питання – теми для музеїв чи вкритих пилом підручників. Але в Україні питання історії живе, дискусійне і небезпечне. Це лінія фронту. Тому підтримувати Україну – це також підтримувати правду. Це означає відкидати фальшиві еквіваленти і називати пропаганду тим, чим вона є: зброєю війни.
Прояснімо: Україна не є прикордонням чи регіоном, що відколовся. Вона – не помилка. І не «Малоросія». Україна – це нація з глибоким корінням, несамовитою стійкістю і законним місцем в історії Європи. І розповідати про це – правдиво, хоробро – це акт опору, в якому ми всі повинні брати участь.
Тому що, зрештою, той, хто контролює минуле, формує майбутнє. Якщо ми дозволимо сталінській брехні продовжувати жити в бомбах Путіна, то ми вже капітулювали перед тиранією. Але якщо ми допоможемо Україні відвоювати свою історію, ми допоможемо їй відвоювати своє майбутнє. І це справа, за яку варто боротися. (Далі буде…)
Наступного четверга, 17 липня, — Міжнародний день кримінального правосуддя;у цей деньособливу увагу буде приділено військовим злочинам проти України. Коли політика зазнає поразки, повинна говорити віра. У цей день відбудеться глобальна міжконфесійна онлайн-зустріч представників релігійних спільнот України, Європи та світу, яку організовує Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Очікується, що в зустрічі візьмуть участь представники Ватикану, офісу православного патріархату та Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Мета – розпочати тривалу кампанію молитви, захисту, допомоги та моральної солідарності з Україною перед обличчям моральної неоднозначності впливових політиків. Усіх небайдужих до майбутнього України запрошуємо приєднатися до цього заходу. Для отримання детальної інформації пишіть на info@schumancentre.eu
Реєстрація все ще триває. Напишіть або зателефонуйте Bo Rudolfsson вже сьогодні.
До наступного тижня,
