«Всі, хто бере меч, – застерігав Ісус, – від меча загинуть».
Іншими словами, розпалювачі війни в кінцевому підсумку завдають шкоди самим собі. Минуле століття наочно демонструє, наскільки трагічно правдивим виявилося це спостереження, а його кульмінацією стали сьогоднішні події в Україні, Газі та Ірані.
Під час екстреного засідання Ради Безпеки ООН, що відбулося цього тижня, посол України попередив свого російського колегу, що Росія зараз відчуває на собі «бумеранг війни, розпочатої Путіним проти України». Він зазначив, що насильство, яке розв’язала Росія, «повертається з потрійною силою і з болючою точністю вражає ту саму руку, яка його спричинила».
Плани Путіна захопити Київ за чотири дні перетворилися на катастрофу, що триває вже понад чотири роки та завдає Росії шкоди у військовому, економічному, демографічному, дипломатичному та психологічному аспектах. Вони сприяли розширенню НАТО та зміцненню української національної самосвідомості й військової могутності.
Ті, хто розпочинав війни протягом останніх ста років, можливо, й досягли короткострокових військових успіхів, але не змогли забезпечити тривалий мир, безпеку чи створити імперію, про яку мріяли. Найчастіше насильство, яке вони розв’язували, оберталося проти їхніх власних суспільств у політичному, економічному, моральному чи духовному плані.
Незагоєні рани
Адольф Гітлер завоював значну частину Європи, прагнучи створити «Тисячолітній Рейх». Натомість Німеччина була зруйнована, розділена та морально зганьблена. У катастрофі, яку він спричинив, загинули мільйони людей.
Йосип Сталін вийшов з конфлікту переможцем і поширив радянську владу на всю Східну Європу. Проте імперія, збудована на силі та страху, зрештою розвалилася під власною вагою.
Кім Ір Сен вторгся до Південної Кореї, сподіваючись об’єднати півострів. Після жахливого кровопролиття Корея залишилася розділеною, як і раніше.
Війна у В’єтнамі, що велася переважно за президентства Ліндона Джонсона та Річарда Ніксона, наочно продемонструвала, що незважаючи на величезні масштаби насильства, головна стратегічна мета, заради якої вона велася, так і не була досягнута.
Саддам Хусейн прагнув до регіонального панування, розпочавши війни проти Ірану та Кувейту. Це призвело до руйнування Іраку та падіння його режиму.
Війна в Іраку, розпочата Джорджем В. Бушем за стратегією «шок і трепет», мала на меті знищити (ніби то наявні) запаси зброї масового ураження та змінити політичний ландшафт Близького Сходу. Саддам Хусейн був повалений, але війна призвела до дестабілізації регіону, сприяла поширенню екстремізму та залишила після себе незагоєні рани.
Ті самі невирішені питання, з якими зараз стикається Володимир Путін, стосуються й воєн, розпочатих Бібі Нетаньяху та Дональдом Трампом у Газі, Лівані та Ірані. Їхня спільна зневага до п.4 статті 2 Статуту ООН – «Усі Члени утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності, або політичної незалежності будь-якої держави» – становить серйозну загрозу для миру в світі.
Після атак Хамасу 7 жовтня Ізраїль розпочав масштабну військову операцію, спрямовану на знищення Хамасу та запобігання повторенню подібних атак у майбутньому. Проте Хамас не зник. Сектор Газа зазнав катастрофічних руйнувань, величезних страждань цивільного населення, глибокої міжнародної поляризації та появи нового покоління, сформованого травмою та гнівом. У Лівані Ізраїль завдав удару по Хезболі, але не знищив її. Нестабільність нависає як над Ліваном, так і над Ізраїлем.
В Ірані удари та кампанії тиску з боку Трампа мали на меті підірвати амбіції Ірану та послабити його регіональний вплив. Можливо, вони й затримали розвиток потенціалу Ірану, але водночас посилили іранський націоналізм та опір. Найкращий варіант для Трампа зараз — повернути ситуацію до того стану, в якому вона була до його атак: відкрити протоку, зняти блокаду та відновити переговори щодо ядерної програми.
Знову і знову виявляється той самий парадокс: військова сила здатна знищити ворогів, але рідко — глибинні страхи, колективна самосвідомість, образи чи ідеології, які й стали причиною конфлікту. Навпаки, війна часто лише посилює їх.
Неефективний інструмент
Країни можуть вигравати битви, але при цьому втрачати моральний авторитет. Лідери можуть здобувати тактичні перемоги, водночас сіючи зерна майбутньої нестабільності. Насильство, покликане забезпечити мир, може, навпаки, породити цикли помсти та радикалізації, що повторюватимуться з покоління в покоління.
Так, народи мають право на самооборону. Тиранії треба чинити опір. Держави дійсно стикаються з реальними загрозами, і іноді зло можна приборкати лише силою. Але висновок очевидний: війна — це вкрай неефективний інструмент для встановлення справедливості, примирення чи стабільного порядку.
Давньогрецький історик Фукідід зазначав, що війни починаються через страх, гордість і жадібність, але, розпочавшись, вони набирають такого розмаху, що виходять з-під контролю тих, хто їх розпочав.
Біблійні пророки порушували подібні теми, звертаючись саме до тих народів, де конфлікти тривають і сьогодні. Ісая, Міхей, Єремія та Авакум застерігали, що гординя засліплює народи; страх сприяє ескалації конфліктів; військова сила створює ілюзію контролю; насильство виходить за межі початкових намірів; несправедливість роз’їдає суспільство зсередини; а імперії часто руйнуються під тиском тих самих сил, які вони самі ж і вивільняють.
Пророки рідко лестили царям. Правителям, що спокушалися націоналізмом, мілітаризмом, самозвеличуванням чи п’янким відчуттям влади, вони наполегливо нагадували, що військові успіхи — це не те саме, що праведність; що національна велич без справедливості є нічим; і що страждання простих людей важливіші за марнославство правителів.
Ісая закликав перекувати мечі на лемеші. Міхей передбачав час, коли «жоден народ вже не підніме меча проти іншого народу, і більше не будуть навчатись воювати».
Ці єврейські пророки були джерелом натхнення у створенні динамічної скульптури, зображеної на світлині вище, яка стоїть біля штаб-квартири ООН у Нью-Йорку як нагадування світові про марність війни: чоловік, що перековує меч на лемеш. За іронією, це був подарунок від атеїстичного Радянського Союзу у 1959 році. Подвійною іронією, з огляду на російсько-українську полеміку цього тижня в ООН, є те, що скульптор – Євген Вікторович Вучетич (1908–1974) – був українцем, уродженцем Дніпра.
Слова пророків і досі мають глибокий сенс для нашого часу.
До наступного тижня,
