Нещодавні протести в Україні проти урядових рішень, що зачіпають ключові антикорупційні та оборонні інституції, можуть виглядати як небезпечний прояв незгоди, що підриває національну єдність та зусилля у війні.
Насправді вони свідчать про надзвичайну силу громадянського суспільства цієї країни, що різко контрастує з ситуацією у їхніх російських сусідів. І в цьому є уроки для нас, в Європі та Америці.
Навіть в умовах війни українці все одно вийшли на вулиці, щоб захистити цілісність держави. А адміністрація Зеленського відреагувала на це, переглянувши свій підхід. Це вражає. Це свідчить про те, що Україна не просто бореться за виживання; вона також захищає громадянські традиції, які надають цьому виживанню сенс.
Цей дух не виник раптово. Його коріння – в новітній історії України, зокрема в Помаранчевій революції 2004 року і, що ще важливіше, у Революції гідності — протестах на Майдані 2013–2014 років. Ці рухи були спрямовані не лише проти конкретних лідерів. Вони стверджували, що влада здобуває легітимність від вільних громадян і що українці готові захищати верховенство права, прозорість та європейські демократичні цінності.
Той досвід Майдану став частиною політичної ДНК України. Це пояснює, чому після вторгнення в лютому 2022 року волонтери мобілізувалися набагато раніше, ніж урядові органи. Це пояснює, чому церкви, благодійні організації, місцеві громади, підприємці, ветерани, журналісти та пересічні громадяни стали незамінними для оборони країни. Стійкість України забезпечується не лише міністерствами чи військовими штабами. Вона базується на незліченних незалежних ініціативах, які діють, не чекаючи дозволу.
Здорова демократія залежить не лише від ефективного уряду та справного функціонування економіки, а й від активного громадянського суспільства — мереж довіри та співпраці, які роблять можливим самоврядування.
Разючий контраст
Контраст із Росією навряд чи міг би бути більш разючим. Протягом останніх двох десятиліть незалежні громадські організації в цій країні систематично ліквідовувалися. Правозахисників таврували як «іноземних агентів», незалежні ЗМІ змушували замовкнути, опозиціонерів ув’язнювали, виганяли з країни та вбивали, а публічні протести стали тут практично неможливими. У результаті утворилася держава, яка видається сильною, але насправді є хиткою. Коли громадяни не можуть вільно висловлюватися, уряди перестають вчитися. Коли зникають незалежні інституції, поширюється корупція. Коли страх замінює громадянську активність, зростає кількість стратегічних помилок.
Натомість Україна, як і раніше, вирує. Її політичне життя часто безладне, ЗМІ — енергійні, активісти — вимогливі, а уряди інколи змушені змінювати курс. Деяким спостерігачам це здається хаосом. Насправді ж це ознака демократичної сили. Готовність громадян мирно кидати виклик владі — і готовність уряду прислухатися — це не слабкість, яку слід виправити після війни. Це одна з причин, чому Україна не лише встояла у війні, а й починає перемагати.
Для Європи головний урок полягає в тому, що безпека залежить не лише від зброї, розвідки та альянсів, а й від громадянської структури, яка об’єднує вільне суспільство. Церкви, університети, громадські організації, незалежна журналістика та місцеві спільноти виховують у людей звички відповідальності та громадянської активності, від яких залежить стійкість демократії.
Демократія — це не просто конституційний устрій. Це жива культура, яку підтримують активні громадяни. Погляньте на фотографію вище. Кого ми бачимо? Домогосподарок, продавців, школярів, студентів… Кожен робить свій внесок.
У цьому є урок і для Сполучених Штатів. Американці цілком справедливо відзначають 250-річчя своєї країни, свою конституцію, принцип поділу влади та давні демократичні традиції. Але ці інститути, зрештою, залежать від громадянських звичок, яких жодна конституція сама по собі не може гарантувати. Щоразу, коли політичні лідери намагаються залякати або дискредитувати незалежні ЗМІ, тиснути на університети та школи, щоб ті дотримувалися офіційної версії подій, перешкоджати відкритим публічним дебатам або сіяти постійну недовіру до чесності виборів без переконливих доказів, вони підривають саму громадянську культуру, на якій ґрунтується демократія.
Досвід України свідчить, що демократія підтримується не лише періодичними виборами, а й громадянами, які залишаються організованими, поінформованими та готовими говорити правду владі — навіть тоді, коли їхній уряд очолюють лідери, яких вони підтримують, і навіть у той час, коли країна перебуває у стані війни. Парадокс вражає: країна, яка бореться за своє виживання, нагадує найстарішій сучасній демократії світу, що найнадійнішим захистом від автократії є не сильний лідер, а сильне громадянське суспільство.
Ще глибше коріння
Активне українське громадянське суспільство має ще глибше коріння, що сягає у минулі століття. Задовго до появи Радянського Союзу козаки культивували етос самоврядування в українських степах. Їхніх лідерів (гетьманів) обирали, важливі рішення обговорювалися на військових радах, а влада ґрунтувалася в рівній мірі як на згоді, так і на примусі. Українці пам’ятають козаків не просто як воїнів, а як вільних людей, що самі керували своїм життям. Ця пам’ять збереглася в літературі, фольклорі та національній самосвідомості.
Україна ніколи не перебувала під виключним управлінням Москви. Різні регіони перебували під владою Речі Посполитої, Габсбурзької імперії, Османської імперії та Російської імперії. Ці перехресні впливи познайомили українців із різними правовими традиціями, муніципальними правами, церквами та навчальними закладами.
Церкви також відігравали більшу роль, ніж це зазвичай визнається, виступаючи в як «школи» громадянського суспільства. Українська греко-католицька церква вижила в підпіллі під час радянського правління. Протягом понад сорока років вона підтримувала мережі довіри, взаємодопомоги та тихого опору. Її підпільне існування навчило пересічних вірян організовуватися поза державним контролем. Православні церкви також дедалі активніше долучалися до суспільного життя після здобуття незалежності, тоді як протестантські громади стрімко розширювалися в кінці радянського періоду та в пострадянські роки. Євангельські церкви були піонерами у впровадженні програм реабілітації, роботі з молоддю, освіті та гуманітарній діяльності, часто пропагуючи західні ідеї добровільних об’єднань.
Українці усвідомили, що свобода не народилася з держави. Вона формувалася всередині самого суспільства. Церкви, громадські об’єднання, співтовариства сусідів, навчальні заклади та місцеві громади вчили людей довіряти одне одному, спільно обговорювати питання та брати на себе відповідальність за загальне благо.
Сьогодні стійкість України в рівній мірі зумовлена як мужністю її збройних сил, так і силою громадянського суспільства.
До наступного тижня,
