Взірцеве життя, натхненне вчення та події після жорстокого вбивства польського священика сорок два роки тому дають сьогодні надію українцям та європейцям, які страждають від несправедливості, незалежно від того, чи походить вона з Москви, чи з Вашингтону.
Цього понеділка виповниться річниця викрадення, катування та жорстокого вбивства отця Єжи Попелушка — тридцятисемирічного священика, якого вважали душею профспілки «Солідарність» Леха Валенси. 19 жовтня 1984 року польські силовики скинули його тіло, до якого прив’язали каміння, у річку Віслу.
Пізніше знівечене тіло священника було знайдено та поховано в присутності понад півмільйона поляків на території його парафіяльної церкви — це були наймасовіші похорони в історії Польщі (фото вгорі). Вони змогли змусити його замовкнути, але не змогли знищити свідчення його життя і віри.
Минулого тижня у Варшаві мене глибоко зворушила історія цього героя польського спротиву комуністичному режиму. Вислухавши розповідь нашого гіда, я чітко усвідомив актуальність і нагальність послання Попелушка для всіх нинішніх жертв несправедливості.
Після участі в парламентській молитовній вечері та молитовному сніданку з польськими політиками я разом з іншими іноземними гостями відвідав церкву отця Єжи в передмісті столиці Польщі, де його останки поховані під великим кам’яним надгробком у формі хреста. Ми дізналися, як цей скромний і невибагливий молодий чоловік із польської глибинки, будучи капеланом руху «Солідарність», став видатним символом надії для мільйонів людей.
У музеї, розташованому в підвалі під церквою, ми дізналися, як він відстоював правду, мир, прощення, любов до ворогів та цінність людської гідності в умовах ненависті й насильства тоталітаризму. Він неухильно проповідував Євангеліє словом і ділом — через проповіді, молитви та солідарність із людьми, чию гідність паплюжила комуністична держава.
Солідарність
Коли я вперше відвідав Варшаву, щоб виступити на студентській конференції в травні 1981 року, профспілка «Солідарність», заохочувана Папою Іваном Павлом II, стрімко набирала силу по всій країні. Червоно-білі плакати «Солідарності» були розклеєні по всьому місту.
Поняття «солідарність» посідає центральне місце в католицькому соціальному вченні. Це не просто співчуття чи доброчинний відгук на страждання, а моральна чеснота, принцип організації суспільства та християнський обов’язок працювати на благо всіх людей — на загальне благо.
Нас можуть засмучувати, наприклад, страждання українців, переслідуваних християн, біженців або людей, які живуть під авторитарними режимами. Солідарність передбачає постійну відданість їхньому благу. Спільна відповідальність вимагає від церков, об’єднань та мереж професійних спілок діяти разом. Вона несе в собі політичну відповідальність за протидію несправедливим законам, інституціям та міжнародним відносинам. Вона вимагає наполегливості — продовжувати діяти навіть тоді, коли початкові емоції чи суспільна увага вже ослабли.
Попелушко втілював це розуміння. «Солідарність, — проповідував він, — це єдність сердець, розуму та рук, що ґрунтується на ідеалах, здатних змінити світ на краще. Це обов’язок викорінити зло. Це збереження внутрішньої свободи навіть в умовах зовнішнього поневолення. Це подолання страху, що стискає горло. Це відстоювання людської гідності — гідності дитини Божої».
У листопаді 1981 року комуністична влада оголосила воєнний стан, а рух «Солідарність» було заборонено. Отець Єжи став об’єктом систематичних переслідувань та залякувань з боку служби безпеки. У його квартиру кинули цеглину з вибуховим пристроєм. Йому погрожували смертю, намагалися влаштувати автокатастрофу. Незважаючи на все це, він продовжував відправляти меси за батьківщину, приваблюючи до своєї церкви тисячі людей, які приходили, щоб почути, як публічно відстоюють права людини та справедливість. Спільне проголошення істини стало актом визволення.
Оберігати серце
Отець Єжи молився за тих, «хто служить неправді та несправедливості». Він закликав своїх слухачів не піддаватися страху, а боротися, проявляючи любов, справедливість та проголошуючи істину: «Ми переможемо, навіть якщо ця боротьба триватиме довго». Він наголошував, що християнину недостатньо лише засуджувати зло, неправду, боягузтво, поневолення, ненависть та насильство. Християнин повинен бути справжнім свідком, поборником і захисником справедливості, добра, істини, свободи та любові.
Перший урок, який Попелушко дає нам сьогодні, полягає в тому, що свобода починається з відмови від брехні. Це означає відкидання зручної дезінформації, ретельне вивчення офіційних заяв, критика політики, яка приносить в жертву вразливих людей заради політичної вигоди. Це означає притягнення лідерів до відповідальності.
Його другий урок стосується мужності. Авторитарна влада тримається на переконанні, що прості люди залишатимуться ізольованими та наляканими. Люди стають сміливішими, коли хтось стоїть поруч із ними.
Його третій урок — найважчий: перемагати зло добром (Римлян 12:21). Під час своєї останньої відправи він закликав позбутися страху та бажання помсти. Він закликав кожного захисника зберігати людяність: захищати цивільне населення, гуманно ставитися до полонених, відкидати тортури та протистояти колективній ненависті.
Нарешті, мучеництво вчить нас оцінювати успіх не лише миттєвими результатами. Попелушко помер ще до того, як Польща відновила політичну свободу. Його смерть не дає жодної гарантії, що добро швидко переможе або що віруючі люди уникнуть страшних втрат.
Для українців та європейців, а також, власне, для американців і росіян доброї волі сьогодні завдання є конкретним: говорити правду, захищати тих, хто перебуває під загрозою, проявляти солідарність, вимагати відповідальності та оберігати серце від ненависті.
До наступного тижня,
