(Цей випуск «Щотижневого слова» базується на статті, написаній на замовлення видання Christian Daily)
Нещодавно багато британських християн відчули, що їхній звичний спокій був порушений, коли Піт Ґрейг, засновник руху 24-7 Prayer, забив на сполох: «Готуйтеся до війни».
Виступаючи у серпні на фестивалі Wildfires, він розповів, що одного дня в його думках раптово промайнули ці три зловісні слова.
Нікому з нас не подобаються такі попередження. Ми воліємо не думати про сценарій, за якого наш затишний світ перевертається з ніг на голову, майбутнє стає непередбачуваним, а життя — можливо, наших близьких, а то й нас самих — опиняється під загрозою.
Ми воліємо відмахуватися від таких розмов як від маячні неадекватних диваків — а не від людини з таким світовим авторитетом, як Піт Грейг.
Вісім років тому я намагався придушити такі думки, стоячи на Майдані Незалежності, у самому центрі Києва. Саме там народні повстання «Помаранчевої революції» (2004–2005 рр.) та «Революції гідності» (2014–2015 рр.) вивели Україну на шлях демократичної свободи та повної незалежності від Москви. Коли я вбирав поглядом усе довкола — прапори та пам’ятники на честь тих, хто загинув у боротьбі за свободу, — у моїй свідомості з’явилася тривожна думка, що Путін не буде бездіяльно спостерігати, як на його південному кордоні процвітає вільна, демократична республіка.
Але я не хотів допускати думки про те, що, одного дня ракети вдарять, можливо, саме по тих будівлях, які в той момент оточували мене. Однак саме це відбувається зараз, у цю мить.
Українці вже майже п’ять років живуть серед сирен повітряної тривоги, зруйнованих будинків, переселених сімей, похоронів та щоденної невизначеності щодо того, чи повернуться їхні близькі живими. Насправді — вже понад дванадцять років, від часу російського вторгнення до Криму. Їхні церкви стали притулками, спільнотами надії та центрами допомоги, де годують голодних та зцілюють душі.
Українці вже давно усвідомили, що вони не просто залучені до віддаленого конфлікту, що відбувається десь за горизонтом, а перебувають на передовій битви, яка визначить майбутнє Європи. Насправді — майбутнє всього міжнародного порядку. Вони вже деякий час намагаються нас розбудити.
Норма?
Ми, жителі Заходу, звикли вважати незвичайне нормою. Останні вісімдесят років — років миру, процвітання, безпеки, свободи пересування, розширення можливостей, супермаркетів, заповнених продуктами, надійного електропостачання, відпусток за кордоном та сподівань, що наші діти матимуть краще життя, ніж ми самі, — з історичної точки зору були вкрай незвичайними.
Протягом століть європейська історія була низкою воєн, вторгнень, епідемій, голодоморів, переслідувань та політичних потрясінь. Мир, яким ми насолоджувалися на більшій частині території Західної Європи, був крихким досягненням, що підтримувався цінностями, інститутами, союзами, економічною співпрацею, примиренням та жертвами, про які наступні покоління часто забували.
Те, що ми вважали невід’ємним правом, насправді було історичним винятком. Ми сплутали комфорт із благословенням, безпеку — зі спасінням, а процвітання — із прогресом. Дехто навіть проголошував, що ми досягли «кінця історії» завдяки нашій ліберальній політиці та капіталістичному способу життя, сповненому цілодобових забав, стрімінгових сервісів, спортивних видовищ, соціальних мереж, походів по магазинах та торгових центрах, пліток про знаменитостей та нескінченних розваг. Але ми забули про цінності, на яких був побудований той мир: про прощення та примирення, довіру та солідарність, гідність та повагу, громадянську відповідальність та вибір на користь загального блага.
Римський поет Ювенал нарікав, що його співвітчизники занадто захопилися «panem et circenses» — хлібом і видовищами — і при цьому нехтували своїми громадянськими обов’язками. І ми всі знаємо, що сталося з Римом.
Як готуватися?
Попередження Піта допомогло британським християнським колам усвідомити те, про що політичні та військові лідери говорили протягом останнього року — про Росію, Китай і навіть Америку, а також про внутрішні загрози з боку ультраправих партій. І це слушний сигнал до пробудження. Напередодні Другої світової війни, коли країни почали переозброюватися, лютеранський служитель Френк Бухман закликав до морального переозброєння.
У зв’язку з цим постає запитання: як нам слід готуватися? Якою має бути християнська ментальність у часи війни? І знову українські християни можуть багато чого нас навчити. Їм довелося кардинально переглянути свої пріоритети. Це не апокаліптична одержимість передбаченням майбутнього. Не паніка. Не ненависть до ворогів.
Як Йосафат, цар Юдеї, зіткнувшись із величезною загрозою, вони молилися: «…ми безсилі щодо цієї величезної навали, яка рухається проти нас, і ми не знаємо, що нам робити з ними, тому наші очі звернені до Тебе!» (2 Хроніки 20:12).
Для них молитва та практичні дії нероздільні. Богослужіння відбуваються у бомбосховищах. Церкви роздають їжу та доставляють генератори, доглядають за пораненими, втішають тих, хто втратив близьких, та допомагають сім’ям переселенців. Пастори та капелани підтримують військових і цивільних, які переживають часи неймовірно важких випробувань.
Вони намагаються знайти відповіді на питання, яких західні християни просто уникають: Як любити своїх ворогів, чинячи опір агресії? Як прощати, не виправдовуючи несправедливість? Як захищати вразливих, не піддаючись ненависті? Як зберігати надію, коли страждання здаються нескінченними?
У воєнний час усе набуває нового значення, як, наприклад, в разі, коли хтось отримує смертельний діагноз. Найважливішими стають цінності та стосунки. Дрібні суперечки втрачають своє значення. Ресурси перенаправляються на задоволення найнеобхідніших потреб. Громади усвідомлюють необхідність взаємної залежності. Жертва стає нормою. Мужність, стійкість, солідарність і довіра стають незамінними.
Петро закликав перших християн бути розсудливими та пильними в молитві, глибоко любити одне одного та проявляти гостинність без нарікань (1 Петра 4:7–10). Павло описав християнське життя як духовну боротьбу, не проти плоті та крові (до Ефесян 6:12), а боротьбу зброєю істини, праведності, віри, спасіння, Божого слова та молитви. Божий народ мав бути спільнотою надії, а не армією ненависті.
А надія — це не оптимізм, що все складеться якнайкраще. Це впевненість у тому, що Бог залишається вірним навіть тоді, коли звичний світ хитається і руйнується.
(До речі, що цього тижня в Албанії на конференції «Надія для Європи», організованій Європейським євангельським альянсом, євангельські церкви України були нагороджені премією «Надія»).
Практичні зміни
Розгляньмо кілька дуже практичних змін, які ми можемо почати впроваджувати вже зараз, ще до того, як пролунають сирени.
По-перше, відновити молитву як нашу першу реакцію, а не останній засіб. Не як заміну діям, а як молитву, що відкриває нам очі на реальність, приборкує наші страхи, прояснює наші прихильності та пріоритети, зміцнює нашу мужність.
По-друге, спростити своє життя. Скоротити непотрібне споживання, заборгованості та залежність від постійного комфорту. Відродити собі традиції щедрості, посту, гостинності та задоволеності тим, що маємо. Створити запаси не лише для власного виживання, а й для того, щоб ділитися з ближніми, які цього потребують. Менталітет воєнного часу вимагає не просто запитати: «Що я можу собі дозволити?», а: «Без чого я можу обійтися, щоб іншим вистачило?»
По-третє, зміцнювати спільноти. Церкви мають стати місцями, де люди знають і щиро піклуються одне про одного, де не забувають про літніх, людей з інвалідністю, самотніх та вразливих. Нам потрібні стосунки, здатні витримати потрясіння, розчарування та небезпеку. Такі спільноти неможливо створити за одну мить.
По-четверте, знову відкрити для себе ціну учнівства. Ісус покликав нас нести свій хрест, а не жити в комфорті. Чи навчаємо ми нашу молодь, наших дітей та онуків лише того, як досягати успіху, чи також того, як з вірою переносити страждання?
По-п’яте, брати на себе відповідальність за загальне благо. Християни не повинні замикатися у «приватній» духовності, коли громадські інституції, демократичні свободи та міжнародне право опиняються під тиском. Ми маємо бути миротворцями, промовцями правди, захисниками людської гідності та борцями за справедливість. Водночас ми ніколи не повинні плутати Царство Боже з будь-якою державою, політичною програмою чи військовим союзом.
По-шосте, обирати вірність, а не страх. Ісус попередив своїх учнів, що до них доходитимуть звістки та чутки про війни, але наказав їм не лякатися (Матвія 24:6). Ми не знаємо, що принесуть майбутні роки. Широкомасштабна війна у Європі не є неминучою. Так само як і продовження миру та процвітання, які ми вважали за даність. Але невизначеність не є виправданням для бездіяльності. Біблійна альтернатива самозаспокоєності — пильність; альтернатива страху — вірність.
Прислухаймося до цього попередження та вирішімо стати церквою, яка зберігає вірність, навіть коли життя перестане плинути своїм звичним руслом. Пильнуйте і моліться.
До наступного тижня,
